Поняття віри просте над усяку міру: Отче, я довіряю Тобі.
Це передбачає впевненість у тому, що Він існує. Якщо ж не Бог, то певна Верховна Сила. Або ж Божественна Сутність. Або ж Всюдисущий Дух. Або ж Всемогутній Творець. Не важливо, яке ім’я ми використовуємо, адже поняття Бога від цього не змінюється. Одним словом, трансцендентна Тайна.
Непорозуміння виникає тоді, коли ми плутаємо внутрішнє переконання в тому, що Бог повинен існувати, з припущенням, що це переконання є синонімом віри.
Те, що Бог існує (Творець, який встановлює Всесвітні Закони, які діють, якщо ми не стаємо їм на заваді), мені видається таким очевидним (Паскаль писав: «Все створено і керовано єдиним господарем: корінь, гілки і плоди; причини і наслідки»), що просто незрозуміло, як можна бути раціоналістами й атеїстами водночас. Нехай атеїсти мене пробачать: я так розумію, що їхня точка зору ідентична моїй, просто вона перевернута догори ногами.
Отже, погодимося з цією істиною: Бог існує. Чи це свідчить, що віра в нас є?
Ми всі добре знаємо: у кого є віра, той щасливий. У кого є віра, той усміхається спонтанно і природно, він завжди готовий усім допомогти, він спокійний, терпеливий та визначений. Хто вірить, той не боїться. Та насамперед віруючий – радісний.
А ми радісні?
Ми позбавлені страху?
Свобода від страху є мірилом нашої радости.
А радість є мірилом інтенсивности нашої віри. Адже істина об’являється лише спокійному розуму. А наш, на жаль, таким не є.
Однак перший крок зроблено: ми знаємо, що в нас є Батько, навіть якщо ми з Ним не знайомі.
Уявімо, що ми сироти, а хтось в один прекрасний день каже нам, що це не так: у нас є десь батько. Яка несподіванка, яка захоплива та радісна новина! У нашому житті одразу ж все змінюється. У нас народилася мета: шукати батька.
Подібно стається з нами і в цій ситуації. З тієї миті, коли ми відчули всередині себе, що Хтось таки повинен перебувати в нескінченності Всесвіту, що Хтось повинен був дати нам життя, що мусить існувати найвищий Сенс, який би пояснив таємницю нашого життя… з тієї миті, коли ця внутрішня впевненість пустила в нас коріння, ми стали – свідомо чи ні – «шукачами Бога». Шукачами Батька.
Завдання «шукачів Бога» дуже велике, але ідентифікації не піддається. Адже все відбувається в тиші. Заглиблений у світ «шукач Бога» віднаходить притулок у собі, всередині своєї впевнености, яка ще не бачить і не знає, але обіцянка якої наповнює спокоєм і силами.
Кожен «шукач Бога», рано чи пізно, віднайде Батька: шукати Його – це шлях, знайти Його – мета.
Але як Його знайти?
Принаймні один раз у житті шість мільярдів душ (разом з атеїстами) поставили собі це запитання. Ну і, звісно ж, було отримано шість мільярдів відповідей.
Дуже часто трапляється, що серце самотужки не в змозі віднайти відповідь. Тоді на допомогу приходить розум. Ось приклад.
Ми вмощуємося на балконі нашої квартири і дивимося на людей, що проходять під нами. Аж раптом приїжджають пожежники. Ми з цікавістю спостерігаємо за тим, що вони роблять: натягують брезент під нашим балконом. А тоді один з пожежників дивиться на нас і кричить – саме нам – «Стрибай!»
Ми дивимося вниз: політ у три поверхи. Та в нас не буде навіть граму довіри. Ми злякано відходимо і відповідаємо: «Ні, дякую!» – і повертаємося в кімнату.
А тепер уявіть таку ж ситуацію з тією лише різницею, що на балкон ми вибігли з палаючої квартири. На заклик: «Стрибай!» – ми навряд чи відповімо розрахунками за і проти. І навряд чи ми будемо ламати голову над тим, варто довіряти за таких обставин чи ні.
Ми просто стрибаємо.
Що ж сталося за ці кілька секунд у нашому розумі? Прошу уваги: я говорю про розум, а не про мозок. Адже наш мозок так паралізований страхом, що навіть не в змозі нам нічого порадити.
Наш розум блискавично оцінив ситуацію й одразу ж дійшов до висновку, що нам варто довіритися. Як наслідок – він довірився: він віднайшов у собі необхідну віру для того, щоб здійснити стрибок. І ми стрибнули.
Результат очевидний: ми врятувалися. Довіра забезпечила нам порятунок.
І дар віри завжди один і той самий – порятунок. Спасення.
За таких обставин можемо сказати, що віра – це жива довіра.
А внутрішній спокій хіба не є достатньою запорукою, щоб довіритися? Творчости, радости та спокою Бога хіба замало для того, щоб ми кинулися в Його обійми? Чого нам ще треба? Що ми шукаємо? Хіба цього замало, аби зрозуміти: нам справді варто довіритися?
Облишмо на хвилинку світ причин та наслідків та увійдімо у світ аналогій. За аналогією можемо вважати себе недовірливими упертюхами. Доки власне життя посуватимемо вперед на своїх двох, нехай і хитаючись в усі боки, будь-яке запрошення до «великого стрибка» нас злякає. Ми завжди відповідатимемо: «Ні, дякую!». Занадто велика відповідальність і занадто великий страх. «Стрибати» – означає відмовитися від себе, щоб цілковито довіритися Іншому. «Стрибати» – означає, якщо подумати як слід, стати відповідальним за власне життя.
Відмовитися від себе є завершальним кроком, який відділяє кожного «шукача Бога» від остаточної мети: знайти Батька.
Але шлях дуже довгий.
На превелике наше щастя (а краще сказати, що все це завдяки Отцю, однак про це ми дізнаємося лише потім), плоди цього шляху ми збираємо не лише один раз, коли досягнемо мети, а впродовж усієї нашої мандрівки, крок за кроком.
Які ж це плоди? Ті, які нам пропонує поступове визнання Божих Законів.
Йдучи шляхом, який ми обрали, щоб знайти нашого Батька, поступово усвідомлюємо, що людські закони, про які кричимо на все горло, не тільки не керують світом, але й штовхають його в прірву. Тож відкриймо очі, налаштуймо антени і, рано чи пізно, впремося в інші Закони, що стоять над нами. Закони, які завжди терпеливо очікують на те, щоб їх знайшли. І тоді робимо велике відкриття: виконуючи ці Закони, змінюємо світ.
Щоб краще зрозуміти, необхідно повернутися в часі в далеке минуле, коли первісні люди були переконані, що речі, важчі за воду, не можуть плавати. Закон Архімеда вже існував в якійсь частині Всесвіту, але вони його ще не відкрили. Їхній світ був обмежений твердою сушею, і вони навіть не усвідомлювали, що є її в’язнями. Коли ж, нарешті, був відкритий новий закон, вони зрозуміли, що варто йти за ним і світ зміниться.
Подібно наші пращурі вірили, що речі, важчі за повітря, не можуть літати, не підозрюючи, що й це робить їх в’язнями. Але коли було відкрито черговий новий закон, вони зрозуміли, що варто йти за ним і світ знову зміниться.
Так і з нами. Ми – в’язні. Але нові Закони чекають свого відкриття. Відкривши їх, зрозуміємо, що в нас немає іншого вибору, окрім як йти за ними. І мірою, прямо пропорційною до нашого послуху цим Законам, відомий нам світ зміниться, даючи свої плоди.
Можна було б заперечити, що йдеться лише про фізичні закони, а нас цікавлять закони духовні. Так, це правда, однак результат той самий. Щось стається саме в житті тих, хто обирає Божі Закони: приходить радість і все наповнюється спокоєм. (І справді, це ж так просто бути щасливими в обіймах Отця!)
А ми чекаємо, аби вогонь підібрався до нас впритул, щоб нарешті наважитися стрибнути. Спасення терпеливо чекає на нас. Ми могли б отримати його, просто взявши за його руку, якщо б зрозуміли, що треба довіряти Всесвітнім Законам. Але ми продовжуємо вдавати, не бачити і не впізнавати їх. Ми продовжуємо відкидати їх, перелякані й паралізовані «страхом Бога». Та Всесвітні Закони через це не зникають з нашого життя, а продовжують вести нас та керувати нами, незважаючи на нас.
І справді, яка ще може бути причина всіх наших страждань, болю, хвороб і смерти, що тримають нас в ув’язненні, якщо не наша впертість, яка не дає нам плисти проти течії? Які ще причини, окрім нашої впевнености в тому, що ми самі собі зарадимо в житті, хоч насправді є сліпцями у світі сутінок…
Тож як віднайти Отця? Щоб пізнати Його, недостатньо прийняти відповідальність за власне життя. Цього замало. Це залегко. Занадто очевидно для тих, хто переконаний, що є на світі сам. Знати Бога – означає знати Творіння. Означає визнати кожного нашого ближнього так, як Єдиного Сина Божого: таким є кожен з нас, але ми про це забули.
Знати Отця – означає взяти на себе відповідальність за Всесвіт.
На перший погляд, це здається жахливим. Але досить лише трішки покопати, щоб віднайти прихований скарб.
Бути відповідальним за Всесвіт – означає погодитися з тим фактом, що ми й самі як Божі творіння є Всесвітом, а наш вибір законів, які ми будемо сповнювати – людських чи Божих – зумовлює хід розвитку всього Творіння, частиною якого є ми.
Божі закони відкриваються поступово, але щоразу вони дають плід. Щоб розпізнати його, досить подивитися на власне серце: коли воно спокійне, то це означає, що ми обрали Закон Бога; коли воно стривожене, то причина в тому, що ми йшли за законами людей.
Коли ми спокійні, світ, що оточує нас, неначе дзеркало, крутиться і змінюється разом з нами. Кожна здобута мить спокою вчить нас, що нам вигідно жити згідно з Божими Законами. Плоди, які ми збираємо на шляху, неодмінно відкриють нам ще одну істину, яку неможливо отримати іншим способом: Бог не зраджує.
Таким чином наша довіра стає міцнішою, наш крок – упевненішим, а мета, яка ще донедавна здавалася недосяжною, починає вимальовуватися на небосхилі. Отець, Якого ми так довго шукали, Отець, Який завжди очікує на нас, розкриває Свої обійми, щоб прийняти нас у надійний притулок, який ми здобули нашою довірою. Тепер Він знову може подбати про нас.
Поняття віри просте над усяку міру:
- Отче, я довіряю Тобі.
- Я закриваю очі, відганяю всі страхи і ховаюся в Твоїх обіймах.
- Зі мною нічого поганого вже ніколи не трапиться: Ти не зраджуєш.
- Мені тепер потрібно лише зібрати плоди радости.