Жінки деколи вдягаються так, що виглядають справжнім дивом. Ви ніколи цього не зауважували?
Подивіться на вагітну маму: її огортає аура таємничости, влади і знання. Здається, що вона прилетіла з іншої планети, яку вочевидь вважає своєю Батьківщиною. Світ навколо себе вона вважає якщо не чужим, то принаймні дуже далеким. Вона живе набагато вище. Вона живе деінде. У місці, про яке колись не мала уяви, а зараз визнає єдиним, в якому життя набуває свого істинного значення. Про нову реальність, в якій вона перебуває, де її очі нарешті бачать, і світло якої виблискує в ній протягом дев’яти довгих місяців, про істину цього всього свідчить вже лиш тільки її присутність.
Ця істина – блискуча, аж засліплює – пробуджує всіх, кого зустрічає, як несподівана оновлююча сила: прокинься! Ти живеш зануреним у диво і навіть цього не усвідомлюєш? Ти бачиш, що все це існує насправді? Відчуваєш, як воно вібрує під твоєю шкірою, дивлячись на вічну таємницю цього пульсуючого опуклого лона, цього нового життя, вагітного і плідного не менше, ніж земля, яка всіх приймає і всіх оновлює?
Ця таємниця, як і всі дива й таємниці, належить до виміру вічности. Там немає ані початку, ані кінця. Чому ж тоді, коли дитина покидає материнське лоно, ми так квапимося створити їй щит з нашої турботи, нашого тепла, нашого контролю, наших законів, неначе її майбутнє і її життя залежать винятково від нас?
Наша опіка може бути лише ілюзорною, оскільки ми є сліпими в цьому світі тіней. Наше тепло завжди зумовлене нашою невпевненістю. Наш контроль немає жодного підґрунтя, оскільки ще нікому не вдалося визначити принаймні межі людського існування. І нарешті наші закони, які викликають лише сміх, оскільки написані пихою, що породжена страхом.
Наше завдання, без жодних сумнівів, є фундаментальним, але… Якщо добре подумати, воно обмежене двома чітко визначеними функціями. Щоб зрозуміти їхню природу, необхідно подивитися на цю проблему новим поглядом.
Що стається, коли народжується дитина? Відповідь на це запитання однозначне: у момент народження здорова дитина… плаче. Причину цього шукають у болю та стражданні при пологах. Та, можливо, існує дещо прихованіша причина, яка відповідає беззаперечній логіці в контексті віри.
Ця причина відображає дещо протилежне до відчаю, що приходить у момент смерти. І справді, коли ми помираємо, то противимося необхідності втратити своє тіло. Отож тоді, коли народжуємося, ми противимося тому, що нас змушують це тіло прийняти.
Момент народження позначає межу між станом вагітности, несвідомим і мовчазним, та брутальним досвідом матеріяльности. Як духовне створіння, дитина несподівано потрапляє в клітку з м’язів і кісток. Тож вона плаче, оскільки вже не може літати.
Як наслідок, приймаючи дитину в цей світ, ми отримуємо подвійне завдання: навчити її природній функції тіла, яка полягає лише у виявленні любови, і допомогти їй не забути, ким вона є насправді.
На жаль, так ніколи не стається. Намагаючись опанувати тіло, без належної підготовки щодо природних функцій, дитина потрапляє в пастку, яка стане згодом для неї справжньою в’язницею: вона ідентифікує себе з тілом, забувши назавжди про свою справжню духовну сутність. Зростаючи впевненою в тому, що вона є простим шматком матерії, дитина не зможе віднайти в собі (оскільки ніхто їх цього не навчить) ті ресурси, які наша сутність, створінь духовних, пропонує нам на кожному кроці і за будь-яких обставин. Канали спілкування з нашим внутрішнім Провідником – незамінний Голос Того, Хто нас створив, – поступово закриються, а маленька людина буде змушена адаптуватися до нового і неприродного способу життя – до самотности.
Але ж ми ніколи не буваємо самі!
Ось у чому полягає секрет успіху кожного нашого вчинку: ми не самі.
Якби ж ми нарешті навчилися довіряти!
Ми справді переконані в тому, що лиш фізична сила матері уможливила ріст ембріона та його поступовий розвиток, аж до самого народження? Якби так було, ніхто дотепер не зміг би пояснити цей дивовижний механізм, який супроводжує феномен зародження життя, тобто серію змін, через які проходить ембріон у чіткій часовій послідовності, що відображає – і не випадково – весь процес розвитку людства, від одноклітинних до homo sapiens.
І все це зробив людський організм? Яка з наук змогла довести нам існування та діяльність цієї потужної влади, якою керує – у кожному випадку – несвідома сила?
Ні, ми справді не самі!
Здається таким очевидним – нехай і свідомо проігнорованим, як і все те, до чого не можна доторкнутися чи побачити і що не може бути доведено наукою, нашою новою релігією, – що певна Сила, відмінна від нас, керує нашим розвитком та супроводжує людину з перших її кроків, просто і мудро. Спостерігаючи уважно за Природою, яка нас оточує, стає ще менш зрозумілим, як можна взагалі сумніватися в тому, що ця Сила призначена на те, аби завжди бути з нами і для нас: і не меншою мірою, як вона підтримує та береже польові квіти та птахів небесних (Чи все ж таки Ісус перебільшував?).
Це – Енергія, що направляла б наші кроки у світі до останнього дня нашого життя, якби ми не поквапилися так швидко придушити її вже на самих початках, вважаючи нове створіння своїм, оскільки надали йому тілесну матерію. Це припущення звалює на нас тягар відповідальности, набагато більшої за наші можливості.
Є один приклад, який чудово ілюструє цю істину. Він пов’язаний з народами, що проживали на Вогненній Землі в ті часи, коли біла людина тільки починала освоєння цих територій на початку XX століття.
У чудовій автобіографічній книзі «Остання межа землі» Е. Лукас Бріджес, який народився і жив у тих місцях, розповідає про молоду індіянку, яка померла під час пологів, прирікши новонароджену дитину на вірну смерть, оскільки в їхньому маленькому племені не було жінок, що змогли б годувати її молоком.
Дитину віддали бабусі, а автор, який гостював у них, у той час повинен був поїхати з племени.
Через кілька місяців він повернувся і на свій превеликий подив побачив дитину, що ссала молоко з грудей бабусі.
Він здивовано запитав: «Хіба це можливо? Ти ж так давно не мала власних дітей, тож звідки в тебе взялося грудне молоко?»
Відповідь вражала своєю простотою: «Я просто дуже цього хотіла. Дитинці необхідне було молоко, інакше вона померла б». Потім, усміхнена, запитала: «Хіба ти бачиш, що вона незадоволена?».
Ну і яке пояснення цього дали б наші всезнаючі науковці?
Яке марнотратство! Яке ж невігластво ігнорувати силу цієї Енергії!
Якби ми навчилися бути покірними і погодилися б з тим, що ця Сила набагато нас перевершує, то, живучи за її Законами, у світі нарешті б засяяло Світло. Щодня наші очі виблискували б так, як очі вагітних жінок, які в це Світло занурені впродовж дев’яти місяців, оскільки ми, як і вони, носили б у собі Життя.
У цій довірі людина змогла б віднайти Божий мир.
Але ця довіра ще не оселилася в наших серцях. Там усе охоплено тривогою, невпевненістю, відчуттям безпорадности та невідповідности, переживаннями та всіма типами страху, що супроводжує нас від народження до смерти. Все це призвело до логічного результату. Ми взяли на себе завдання, яке не є нашим, тож звідки в нас візьмуться сили, щоб виконати його?
Це було б так просто – і так заспокійливо – відійти вбік та дозволити тому, Хто нас створив, діяти через нас. Хіба ми не просте знаряддя? Ця Дивовижна Сила, дію якої ми бачимо в усіх проявах Природи, нарешті б звільнилася, віднайшла б своє місце і змогла б подбати про нас, своїх творінь, аж до нашого останнього подиху. Ми таким чином стали б разом з Богом співтворцями: Його знаряддям, Його виконавцями, Його представниками у світі. Одним словом: Його Синами, любленими та захищеними.
Але людина боїться Божої Любови. І щоб утекти від неї, вона зачинилася в клітці, ключ від якої лишила в себе. Вічна загадка, що тримає її в ув’язненні, – це неможливість вибрати між тим, щоб бути творцем себе самої, та капітуляцією перед Богом, від Якого вона очікує лише покарання і страждань.
Неможливий вибір, об який ми битимемося головою доти, доки, засліплені Світлом віднайденої довіри, не побачимо, як наша клітка вмить розвалиться під натиском найпростішої та найочевиднішої дійсности: Бог вимагає від нас не страждань, а лише щастя, породженого довірою до Його Любови.