Тривога змушує мене вийти на вулицю. Тягар на серці можливо розвіється, якщо я трішечки перейдуся.
Крок за кроком, я все глибше поринаю в конфлікт, який мене тривожить. Я могла опинитися будь-де: не бачу нічого з того, що навколо мене. Мене полонив суцільний страх.
Я аналізую проблему, розглядаю її в усіх можливих ракурсах, ставлю себе на місце всіх задіяних осіб, але вузол проблеми не розв’язується. І страх не зникає.
Страх. Де народжується мій страх?
Я намагаюся йти проти течії моєї тривоги, щоб дістатися джерела. І віднаходжу там, де народжується отруєна вода, одне бажання. Я все ще не бачу його обрисів, не можу розпізнати його, аж доки воно раптом не об’явилося мені – це прагнення влади. Корінням усіх моїх проблем є бажання панувати. Я прагну, щоб усе відбувалося так, як цього хочу я. Щоб усе йшло до того, що я уявляю своїм щастям. І навіть якщо на обрії майорить щастя інших, я, без найменшого відтінку сумніву, знаю, що воно є лише засобом у пошуках мого.
Я хочу, але не можу. Так розпалюються чвари та суперечки, породжені відчуттям власної безпорадности.
Приходжу до тями на мить, зауваживши, що входжу в міський парк. Сідаю на лавку перед галявиною і дивлюся на квітучу зелень. Тут я знову повертаюся у світ своїх тривог.
Отже, я хочу, але не можу.
Чому не можу? Чому я не можу скерувати свій човен туди, куди прагну? Штурвал у моїх руках, і я скеровую човен у потрібному напрямку, та він завжди пливе деінде. Чому? Я намагаюся повернути його, але нічого не можу вдіяти: човен мене не слухається. Стає очевидно, що ним керує Хтось інший.
Отже, моя влада – повна ілюзія.
Човен мене не слухається, оскільки не відчуває моєї влади, бо її насправді в мене немає.
Як наслідок, човен – моє життя – виконує накази Сили, яка не є моєю.
Коли ж я це нарешті зрозумію?
Зрозумію, можливо, тоді, коли врешті прийму власну безпорадність. Коли усвідомлю, що я не контролюю речі, не контролюю власне серце, не контролюю інших.
Моя влада – ілюзія, яка не має обсягів чи міри. Такої міри не має і правда. Ілюзія або є, або її немає. Так само й правда: вона або є, або відсутня.
Отже, якщо в ілюзії немає градації чи міри, то це означає, що тривога, спричинена моїм внутрішнім конфліктом, повинна бути такою ж і в разі нещастя загальнолюдського масштабу. Кожен землетрус, кожна війна, катастрофа, несправедливість, про які б я дізналась, повинні піднімати в мені таку ж тривогу, такий самий страх, як той, що опанував мене зараз.
Але так не є. І це, звісно ж, везіння.
Отже, якщо припустити, що мої шанси вирішити світові конфлікти явно ілюзорні, то, оскільки всі ілюзії однакові, таким же ілюзорним є припущення, що я можу впоратися з власними проблемами.
Ви не вважаєте цю істину заспокійливою? Не мені треба вирішувати всі проблеми.
Матінко, і як я не зрозуміла цього раніше? Та є одне але: якщо я не повинна вирішувати проблеми, то що взагалі роблю в цьому світі?
Мабуть, життя полягає у вирішенні проблем, які виникають з часом. Чи таке бачення життя не є дещо обмежене? Окрім того, життя, яке ґрунтується на конфліктах, виглядає не чудовою можливістю, а жахливим покаранням.
Я вже чітко зрозуміла, що Бог бажає для мене чогось іншого. Він не хоче, щоб я керувала човном свого життя. Він не хоче, щоб я переживала за вирішення всіх проблем. І вже напевно Він не хоче, щоб я впала в прірву ілюзій.
Тож чого Бог хоче від мене? Яка Його воля?
Я відкриваю очі і бачу галявину, що об’являє мені свої барви. Скільки ж тут маргариток! Простих і таких гарних. Тут і там розкидані купки фіялок та скромних незабудок. Яка ж прекрасна галявина. Я сиджу вже майже годину і дотепер не зауважила всієї цієї краси. Але ж галявина була тут, переді мною. Вона була тут, а я її не бачила.
Божа воля… І раптом здогад блискавкою промайнув у моїх думках, простий, як маргаритка: Божа воля є волею моєю!
Чого я, затиснена всіма своїми переживаннями, прагну? Влади, яка б допомогла мені бути щасливою.
Чого хоче Бог – наш Отець – для нас? Щоб ми були щасливі!
Яка ж різниця між моєю волею і Його? Лише Він має владу втілити все це в життя.
Доки я, прив’язана до штурвалу свого човна, відмовлятимусь піти іншим курсом, переконана в тому, що в мене є влада самотужки вирішувати, куди вирушати в пошуках щастя, доти Бог буде змушений приймати – а Він вміє це робити – мій вибір, бо дав мені свобідну волю.
Та коли я нарешті усвідомлю, що перебуваю в полоні ілюзій, і вирішу дозволити вести себе деінде, довірившись Його волі, тоді мій курс провадитиме мене до щастя. До справжнього та глибокого щастя, а не якоїсь ілюзії: єдине щастя, що зможе наповнити мене спокоєм.
Оскільки Його воля є моєю волею.
Тож як впоратися з ілюзією влади, якої в мене немає?
Я ніколи не віднайду спокій, якщо постійно боротимусь. Досить побачити ілюзію, щоб увійти в істину. Розпізнати та усміхнутися, немовби щойно прокинувся після страшного сну, і полегшено зітхнути.
Я знову дивлюся на галявину навпроти. Насичені зелені кольори трави де-не-де виблискують сонячним промінням. Світло дає життя кожній стеблині, кожному листку та пелюстці квітки. Раптом і я відчула потребу в цьому світлі: відкриваюся перед ним, щоб його отримати. Саме це світло потрібне мені. Лише нестача цього світла – і ця думка мене вражає – лежить в основі всіх моїх тривог і страхів.
І справжнє щастя приховане власне в цьому світлі.
Я знову на мить закриваю очі. Моє серце говорить лише одне слово: відрікаюсь. І саме це слово наповнює мене почуттям свободи.
- Я відрікаюсь, Отче: я передаю себе в Твої руки.
- Я стаю осторонь.
- Я обираю Твій провід.
- Я спустошую себе.
- Я стану інструментом у Твоїх руках.
- Нехай Твоя Божественна Сутність діє через мене.
- Отче, нехай буде воля Твоя.
- Яка є і моєю.
- Я озираюся навкруги. Час повертатися додому. Я встаю і вирушаю.
Цей день був по-справжньому чудовим.