Егоїзм – заперечення любови

Егоїзм – це міра незрілости людини. По суті, брак самовиховання – насамперед зусиль, спрямованих на перемогу власного егоїзму. Навіщо ці зусилля? Щоб уміти альтруїстично давати, адже саме це є основою любови в її глибокому розумінні. Тобто, маючи бажання споживати соковиті плоди зі саду любови, спочатку треба солідно попрацювати над самим собою, щоб перемогти егоїзм у собі. Однак багато осіб не хочуть цього розуміти й егоїстично домагаються любови до себе, не докладаючи до цього жодних зусиль. Бідолахи, вони не знають, що саме ці зусилля є найсмачнішою приправою «любовних страв». Відсутність уміння давати – це основна причина розпаду подружжів, який у багатьох випадках трапляється на першому році шлюбу

Щоб точно висловити свої думки, я повинен розпочати з визначення поняття любови. Це необхідно хоча б тому, що це слово прийнято використовувати до дійсности, яка не має нічого спільного з любов’ю і навіть її заперечує. Ми чуємо про це у фільмах, піснях, теле- і радіодискусіях, і, що гірше, в кабінетах «новітніх» психологів та психіятрів: «Ви повинні бути чесною зі собою. Ви повинні йти за голосом почуттів, в ім’я своєї наново відкритої любови ви повинні залишити чоловіка та дітей і пов’язати своє життя зі справжнім обранцем власного серця…» Я не вигадав цей текст, а почув його в радіопрограмі, де пані психолог давала поради слухачам. Перепрошую, це ж нісенітниця. Справжня любов не є ані закоханістю, ані захопленням. Це навіть не сильне почуття, хоча всі ці явища в любові важливі. Любов – це функція волі.

Подружній любові зрілої людини передує відповідальне рішення, яке змінило все її життя. Це рішення дбати про добро подружнього партнера. Найбільше добро кожної людини – це її власний всебічний розвиток до вершин власних можливостей, до святости. Розвиток у напрямку добра, який веде до спасіння та вічного щастя. А тому подружня любов виражається у вчинках турботи про добро подружнього партнера. Слова подружньої присяги про любов аж до смерти стосуються саме цього. Не можна обіцяти добрих почуттів, бо це не повністю залежить від нашої волі.

Варто звернути увагу на те, що за такого визначення можна не лише зрозуміти, а й впровадити в життя пораду Христа любити ворогів. Не йдеться про те, щоб кидатися їм на шию та вихваляти за ті кривди, які вони нам заподіюють. Йдеться про те, щоб не бажати неприятелям, аби їх «чорти забрали», а бажати їм зійти з поганого шляху і перестати робити зло іншим. Любов найчастіше плутають з добрими почуттями. І справді, турбота про добрі почуття є важливим елементом турботи про спільне добро, бо коли почуття добрі, то легко полюбити, це стається ніби само собою. Значно складніше любити, тобто дбати про добро іншої людини, коли вона знищила в собі добрі почуття і викликає лише негативні емоції. Однак це можливо і необхідно для того, щоб відродити добрі стосунки любови.

Плутання любови з почуттями може бути смертельно небезпечним. Чимало подружжів були створені саме на хвилі шалених почуттів, які найчастіше викликані тілесною близькістю. Такий зв’язок був зосереджений на власних почуттях та мріях, де ніхто не цікавився добром іншого. Людина хоче «мати» дружину (чоловіка), хоче «укласти собі життя». Жінка не хоче бути «старою панною», а похвалитися перед подругами тим, якого привабливого «благовірного» їй вдалося знайти. Багатьом найважливіше, щоб він був високим і статечним, а ще – заможним. Чоловікові жінка буває потрібною лише для того, щоб дати йому приємність сексуальних переживань, щоб підтвердити його «чоловічість» або принаймні змогу похвалитися перед друзями тим, яка в нього «краля». Отож, не дивуймося, що подружжя, збудоване на таких принципах, буває нетривким та слабким. Правдоподібно, що кожне десяте розлучення відбувається через рік після одруження!

Любов на такій основі доволі швидко починають оцінювати так, як у відомому анекдоті.

Знайомий до знайомого: «Ти оту свою дружину, ну, як його, мусиш кохати?» Чоловік відповідає: «Ой, мушу, мушу!»

Доволі часто подружні пари надто квапливо ставлять собі діягноз про те, що їхнє кохання минуло, і приймають рішення про розлучення лише на основі актуального негативного стану почуттів. Почуття, згідно з їхнім визначенням, бувають дуже мінливі, і навіть найгірші з них можна виправити. Треба лише знати про таку можливість, хотіти цього і, звичайно ж, докласти зусиль для здійснення конкретних учинків. Завдяки праці в родинній порадні я маю доказ, що це практично завжди можна реалізувати. Немає такої ситуації в подружжя, якої, за умови доброї волі обох, не можна було б виправити. Хоча, очевидно, наслідки негативних учинків залишаються до кінця життя.

Багато жінок, які по-справжньому кохали своїх чоловіків, а це виражалося в турботі про їхнє добро на щодень (жінки куховарили, прали, прасували, доглядали чоловіків під час хвороби тощо) розповідали: «Я його більше не кохаю». Натомість доречно було сказати: «У мені вигоріли добрі почуття. Що зробити, щоб змінити цю ситуацію?» або навіть: «Мої почуття настільки погіршилися, що я справді більше не можу з ним (чоловіком) витримати! Що мені робити?»

Щоб ми добре зрозуміли, що любов – це не лише почуття, я розповім вам анекдот. Один чоловік на 50-ту річницю шлюбу, коли надокучливі журналісти, що лише шукають сенсацій, запитали його, чи він ніколи не думав про те, щоб розлучитися з дружиною, відповів: «Розлучитися? Ні, ніколи. А от про те, щоб замордувати, дуже часто».

Зверніть увагу, що, незважаючи на негативні почуття, цей чоловік ніколи не думав про те, аби відмовитися від обітниці любови, тобто від турботи про добро дружини. Тому що розлучення – це відмова від добровільної угоди, втеча від відповідальности за виконання зобов’язань любови, вірности та подружньої чесности, які складаємо в день шлюбу.

Що є запереченням позиції любови? Запереченням позиції любови, тобто скерування власної особи на іншу, є егоїзм – цілковите спрямування на власну особу, власну вигоду та приємність. Треба пам’ятати про те, що егоїзм може бути закорінений у людині внаслідок виховання. Тоді така особа навіть не усвідомлює, що намагається підпорядкувати цілий світ собі та власним забаганкам. Так дуже часто діється з одинаками (на щастя, не всі одинаки бувають саме такими), а також із дітьми, яким батьки намагаються дати все, нічого від них не вимагаючи.

Однак людина може свідомо вибрати егоїзм. До цього схиляє ідеологія крайнього індивідуалізму, згідно з якою людина як найвища цінність є найбільшим добром для себе та інших. А тому вона має право все і всіх підпорядковувати собі, їй усе належить задарма, незважаючи на важливість причини чи бодай капризу. Отож, людина має «право» залишити чоловіка і дітей, має «право» зраджувати дружину, врешті має «право» на власну моральність. Парадоксом є те, що люди-егоїсти жадають права на любов, яка їм, звичайно ж, належить даремно. Вони не помічають внутрішньої суперечности між егоїзмом і любов’ю.

Мені неодноразово доводилося зустрічатися з подружніми парами, які, маючи тривалий стаж подружнього життя, переживали кризу в стосунках і намагалися оздоровити подружжя. Із величезним здивуванням мені доводилося стверджувати, що жодне з них не спроможне бодай найменше поступитися для добра іншого. І як тут будувати стосунки любови, яка базується на даванні, між людьми, які навчені лише брати?! Щоправда, егоїсти можуть збудувати порівняно тривкі стосунки, які базуються на надаванні взаємних оплачуваних послуг, та їм дуже далеко до «смаку» любови. Невикорінний запас егоїзму, який не дає можливости будувати справжні стосунки любови, можна легко розпізнати. Запрошую кожного, хто читає ці рядки, провести невеличкий тест для себе.

Увага! Це може боліти. Напевно, ви вже маєте рецепт оздоровлення чи точніше – функціонування вашого подружжя. Чи цей спосіб, бува, не полягає в тому, що ваш чоловік (дружина) мусив би змінитися в тому чи іншому?… На жаль, така позиція свідчить про егоїзм. Треба хотіти оздоровити власне подружжя, змінюючи себе, прислухавшись до того, яких саме змін бажає від вас чоловік (дружина), що йому (їй) заважає або в чому він (вона) вас звинувачує. Застерігаю, що кожна спроба оздоровити подружжя, «змушуючи» партнера до змін (навіть доречних), заздалегідь приречена на невдачу. Такий спосіб поведінки породжує лише відчуття примусу, обмеження свободи, своєрідного поневолення, а це кожна людина зносить доволі погано. А тому я пропоную інший «спосіб» оздоровлення подружжя.

Кожен цілком добровільно жертвує спробу змінити себе в тому, чого бажає його подружній партнер. Це, безперечно, не може бути прагнення до морального зла, бо на нього не можна погоджуватися. Добровільна жертва, на відміну від примусу, несе зі собою радість давання і таким чином поширює любов, яка є її суттю. Раджу спробувати. Ця інвестиція не вимагає жодних фінансових затрат, зате вона може суттєво змінити подружнє життя. А на завершення ще одне. Коли ви вже візьмете на себе добровільні зобов’язання на користь партнера, то радійте з кожного, навіть найменшого, успіху і не переймайтеся надмірно через те, що не все відразу вдається так, як хотілося б. Претензіями ви можете лише звести нанівець розпочату справу. Кожний розвиток, а також розвиток любови, є процесом, який послідовно (хоча й поволі) прямує в доброму напрямку та наближається до повного успіху – до повноти щастя в любові.

А тому повторюю ще раз, що любов – це не почуття, і якщо ми цього не запам’ятаємо, то це може погано закінчитися, як в анекдотах, які хочу розповісти.

Чоловік б’є дружину. Вона лементує щосили. Сусіди прибігли на крик і питають: «Чоловіче, за що ви так свою жінку б’єте?» Той відповідає: «Якби знав, за що, то вбив би її!»

* *

Чоловік вбив дружину. Його запитують:

• – Лінива була?
• – Та ні, роботяща.
• – А може несмачно куховарила?
• – Та ні, навіть добре.
• – Зі сексом було щось не гаразд?
• – Ні, зі сексом було все гаразд.
• – То про що йдеться?
• – Ну-у-у, якось так взагалі мене втомлювала…

Зміст