Оглядаючи світ з висоти царського трону, людина иноді почувається, як пам’ятник на солідному постаменті; їй здається, що вона панує над усім. Та щойно вона опиниться на рівні підлоги, перспектива одразу стає иншою, реальнішою. Якщо хтось надто прив’язується до свого трону чи до своєї ролі, то иноді, щоб звільнити людину від такого становища, потрібно зруйнувати п’єдестал, із висоти якого і світ, і власне Я виглядають зовсім нереально.
Бог підніс Давида із самих низин, від рівня стада до неймовірних вершин, до гідности великого царя. Бог обдарував Давида надзвичайною величчю в боротьбі з Голіятом, величчю подвійного пробачення своєму переслідувачеві Саулу, величчю віри в провидіння й поклоніння Богові єдиному. Біблія свідчить про те, що Давид досягнув вершини своєї могутности: через пророка Натана Господь сповіщає, що Давидів рід назавжди збереже царську владу (2Сам. 7:16). Давид досягнув цього, опинився на вершині високого царського п’єдесталу; йому навіть воювати немає потреби, він має час для себе. Та коли людина має час для себе, то Бог наче нагадує: «В дверях гріх підстерігає» (Бут. 4:7). Прогулюючись по терасі, Давид якось побачив жінку, що купалася. То була Вірсавія, дружина Урії хіттеянина. На вершині п’єдесталу, коли людина не звикла чувати, станеться вражаюча драма: пристрасть доведе Давида до перелюбу, а страх перед скандалом зробить із нього вбивцю.
Немає значення, чи Давид справді є автором Псалма 51 (50) Miserere. Важливо те, що цей псалом відбиває стан його душі після великих падінь. Зворушливими є волання царя про милосердя: «Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї… загладь беззаконня мої… Свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно» (Пс. 51 (50):3-5). Переміни в серці може здійснити тільки Бог, якщо Його милосердному пануванню людина відкриє своє серце: «Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості, що Ти покрушив» (Пс. 51 (50):10).
Ударом, що розіб’є Давидів п’єдестал, Бог допустить біди – наслідки перелюбу й убивства. Коли коханий син Авесалом організує змову проти батька, проголосить себе царем і вирушить на Єрусалим, захоплений зненацька Давид буде змушений утекти з міста. Він побачить, як розпадаються його родина й держава, які він так успішно побудував. Це Бог зруйнує його царство, щоб поставити перед Собою на фундаменті правди.
І Давид зрозуміє слово Бога, Який промовляє до нього через події. Тому така незвична, сповнена скрухи його реакція на образи, якими його публічно закидатимуть під час утечі:
«І прийшов цар Давид до Бахуріму, аж ось виходить ізвідти чоловік з роду Саулового дому, а ім’я йому Шім’ї, син Ґерин. Він ішов і все проклинав. І він кидав камінням на Давида та на всіх рабів царя Давида, хоч увесь народ та всі лицарі були на правиці його та на лівиці його. І отак говорив Шім’ї в прокльоні своїм: Іди, іди геть, кривавий переступнику та чоловіче негідний! Господь обернув на тебе всю кров Саулового дому, що зацарював ти замість нього. І віддав Господь царство в руку сина твого Авесалома, а ти ось у своєму злі, бо ти кривавий переступник!… І сказав до царя Авішай, син Церуї: Нащо проклинає цей мертвий пес мого пана царя? Піду я, і зітну йому голову! А цар відказав: Що обходить це мене та вас, сини Церуїні? Що він проклинає, то це Господь йому сказав: Прокляни Давида! А хто скаже: Нащо ти так зробив? І сказав Давид до Авішая та до всіх своїх слуг: Ось син мій, що вийшов з утроби моєї, шукає моєї душі, а що вже говорити про цього веніяминівця! Дайте йому спокій, і нехай проклинає, бо так наказав йому зробити Господь! Може зглянеться Господь над моєю бідою, і поверне мені цього дня добром замість його прокляття…» (2Сам. 16:5-12).
Важко собі уявити, якою великою зневагою було закидання камінням і образами помазанця Божого, до того ж привселюдне, війська й вельмож двору. Крім того, оскарження Шім’ї були, формально кажучи, фальшиві, бо не стосувалися справжніх Давидових провин. Адже він не був узурпатором, трон йому призначив Бог. Та чи не був він мужем крови, який підступно послав Урію на певну смерть від ворожих рук? Хіба джерело мук, які на нього діяли, не було власне його гріхом? І, зрештою, хіба Шім’я не мав рації, що сам Господь віддав царство Давидове в Авесаломові руки?
Цар мав право від імені Божого покарати за наклеп, в якому піддавався сумніву не тільки його царський авторитет, а й авторитет пророка, що його помазав. Нікого не здивувало б, якби він наказав негайно вбити Шім’ю. Проте цар не відреагував на наклепи. Скинутий з трону й поставлений на рівень правди, він уже не опирався благодаті. Утікаючи від власного сина, позбавлений опор, позбавлений п’єдесталу, він став ніким, перетворився на жебрака перед Богом.
Зламаний подіями, Давид не в змозі залишатися агресивним. Він навіть не захищається від нападу. Стан глибокої скрухи спричиняє радикальну зміну його бачення світу. Хіба мають значення Шім’єві наклепи? Значення має Бог і випрошування в Нього порятунку для свого стражденного серця.
Ці страждання ми бачимо в таких словах: Ось син мій, що вийшов з утроби моєї, шукає моєї душі. Давид шокований. Той, хто був йому найближчим, раптом став ворогом, що чигав на його життя. Таким чином, падіння психічних опор у Давидовому житті сягає свого апогею.
Цар Давид уже позбавлений величі, він не дивиться на світ із висоти царського трону. Попередні приниження поставили його в правді, розбиваючи царський п’єдестал, Господь Бог зруйнував також бар’єри в Давидовому серці, відкриваючи в такий спосіб його очі на світло віри. Бо лише у вірі можна було сказати: нехай проклинає, бо так наказав йому зробити Господь! У Шім’ї та в попередніх випробуваннях Давид побачив наслідки перебування Бога, Який руйнував його ілюзії та потрясав упорядкованим світом.
Перед слугами, які домагаються від Давида, щоб він зупинив спрямований на нього потік оскаржень та образ, цар почувається незвично самотнім і безпорадним: Що обходить це мене та вас, сини Церуїні? Як вас переконати, що для мене щось скінчилося, що я вже живу в иншому світі, що для мене це не є світ права й справедливости, що я живу, огорнутий прагненням Божого милосердя. А якщо людина, скинута з висоти своєї могутности, бачить світ инакше, то як переказати це бачення иншим?
Відстань, що відділяє Давида від його свити, полягає в тому, що цар не занурений у дочасності, а його прибічники мислять дочасними категоріями – боротьби, помсти. Людина, яка живе в скрусі, може зазнати надзвичайної самотности, бо вона инакше бачить і світ, і Бога. Безпорадні слова Давида: Що обходить це мене та вас, сини Церуїні… означають, що його думки скеровані в инший напрям, що він не прагне помсти иншому, а лише милосердя для себе. Як він має пояснити своїм прибічникам, що пережив таку приголомшливу зустріч із Богом, що пояснити її людськими словами неможливо.
Завдяки зруйнуванню п’єдесталу благодать стала рясно розливатися над Давидом. Як і в житті святих, йому бракує слів, аби переказати, що він пережив і чого зазнав. Може, тому святі часто заміняють слова символікою.
Земний світ наче зникає перед Давидом, так само, як зникав перед євангельським митником, коли той каявся перед Богом. Митник не бачив фарисея, що молився поруч, не порівнював себе з ним. Для нього мала значення лише очікувана милість Божа. Для Давида дійсність набрала инших відтінків, инших форм. Він зважає лише на Бога і Його милосердя. А ті, що стоять поруч, весь час турбуються, що робити, аби не програти повністю, вибратися з пастки. Давид, оточений подіями, стоїть у правді перед Богом, нічого не відділяє його від потоку благодати.
Коли втратиш людські опори, почуєшся відкинутим, почуєшся нічим, знатимеш, що лише Бог на твоєму боці, лише на Нього можеш покладатися. Ця ситуація породить певний біль самотности, яка буде порожнечею дочасности, що віддаляється, хоч і поповнюється присутністю Бога, хай навіть невідчутною.
Саме завдяки цьому Давид, стоячи на руїнах свого царства, у ситуації по-людськи безнадійній, зміг побачити дійсність у світлі віри й промовити такі слова: Може зглянеться Господь над моєю бідою, і поверне мені цього дня добром замість його прокляття… Завдяки иншому баченню світу, баченню себе в світлі віри скинутим з трону царем, який, власне, програв своє життя й змарнував безмежну Божу благодать, з’являється промінь надії.