Бог любить тебе таким, яким ти є. Цей вислів набуває безкінечної кількости значень залежно від того, за кого ти себе вважаєш, яке маєш самоусвідомлення. Залежно від рівня правди, яку ти приймаєш щодо себе. Як цю правду відкрити, а відкривши, прийняти – ось поле, на якому змагатимуться милосердя Господнє з гідрою пихи, що захищається в нас від правди.
Цей вислів правильний на сьогодні, на тепер. Та досить Богові привідкрити краєчок глибшої правди, отієї, м’яко кажучи, менш приємної, як одразу з’явиться проблема. І вислів Бог любить мене таким, яким я є, зазвучить инакше. Бо я инший, і вислів розкриває вже инший зміст. І про Бога ти вже думаєш инакше: Хто ж цей Бог, що любить таку убогу істоту, яку я відкрив власне сьогодні й перед прийняттям якої я увесь здригаюся.
Бог любить тебе таким, яким ти є. Може, ти вважаєш себе порядною людиною, а може і необов’язково порядною, зате непересічною, яка має в собі щось неповторне, незвичне, хай навіть з не найкращої матерії. Може, десь у глибині твого єства ховається переконання, що ти сам по собі щось означаєш для Бога. Тоді тобі здаватиметься, що ти хоч якось заслуговуєш на Його любов. Якщо ж з’явиться протилежний полюс і ти відчуєш себе абсолютною посередністю, якоюсь жалюгідною звичайністю або кимсь брудним, що геть вигорів, наче побачив у собі цілу безодню, то Божа любов може видатися тобі неможливою.
Така людина шепотітиме: Ні, ТАКИМ мене Бог уже не в змозі любити. Усе має свої межі. У своїй писі, яка не хоче визнати власної слабкости, ми обмежуємо Боже милосердя. Перешкодою стає впевненість, що Бог любить тебе таким, яким ти є, але тільки до певної межі.
Зло може так пригнітити людину, що це видаватиметься їй непереборною перешкодою для Божої любови. Давши мені свободу, Господь допустив, щоб я поставив бар’єри між собою і Ним, бар’єри, які не допустять наближення дару від Нього. Він не хоче мене примушувати, ніколи не нав’язується. Тобто якщо я цього не бажаю, то Він мене не обдарує. Не бажаючи нав’язуватися, Бог не в змозі мене обдарувати, не може бути Богом для мене. Ці дві правди – про мене й про Бога – становлять, власне, два обличчя однієї правди. Вони охоплюють ту правду, що Бог завжди любить мене ні за що, і ту, що я, виборюючи автономію, не хочу Його любити. І те, й инше не може бути лише грою слів, інтелектуальною конструкцією, нав’язаною собі теорією, – це правда, прийнята через віру.
Якщо конфронтація правди про Бога з правдою про людину досягне значної глибини, то може викликати певний шок. «Відкриваючи силу Божої любови, наше серце переживає потрясіння від загрози гріха й гріховного тягаря»[1]. Хіба не видаються шокуючими слова Ісуса про правду щодо св. Гемми Галгані: «Я хочу, щоб ти Мені слугувала, бо ти найубогіша, найгрішніша з усіх Моїх створінь»[2]. Ісус хотів її утримувати в правді й тому переконував, що ніякої краси в ній немає. Гемма Галгані приймає слова правди про себе в світлі віри. Не захищається від них. Ці слова дають їй змогу повністю відкриватися на перетворюючу дію благодати. Вони дають можливість Ісусові ніби заново створювати ту, яку Він вибрав. Створювати в правді. Промовляючи Свої слова, Ісус хотів звільнити її від будь-яких слідів ілюзій, що вона є для Нього кимсь. У цих словах немає місця для обману чи навіть для спокуси величі. Ісус утримував її в правді. В подвійну правду про Бога і про людину в незвичний спосіб заглиблюється притча про блудного сина. Вона розповідає, що Бог любить тебе у фактичній правді про тебе. Любить тебе таким, яким ти є, а не таким, яким повинен бути. Любить тебе разом з усім твоїм болотом, брудом, навіть підлістю. Але ти маєш зруйнувати п’єдестал пихи, щоб стати перед Богом у правді – голій, визнаній правді – що в цьому стані відгородження ти не зможеш Його любити, що ти повинен постійно приймати цю даровану любов, аж поки вона довершить у тобі докорінну переміну. Отож потрібно ставати в правді, голій правді.
У такій голій правді стає перед батьком блудний син, таким, яким його увічнив Рембрандт, коли в хвилину зустрічі він не має нічого і знає, що не в змозі нічого дати батькові. Відомо, що він не любить батька, проте стоїть у правді, тобто погоджується обійтися без фальшування своєї ситуації. Фальшивий п’єдестал якось зруйновано. Син не хоче приховувати, ким він є. Не шукає одежі, щоб прикрити голизну перед батьком, ані шапки, щоб накрити оголену голову – може, той син чимось заражений, може, був рабом. Може, пережив якийсь жах, бо є ніким, бо на ньому видно лише бруд і лахміття. Він не має нічого, крім одного – він у змозі дати батькові лише себе.
І тут людська логіка розминається з логікою Господньою. Богові залежить лише на тобі, а не на тому, що ти для Нього робиш. Для Нього важливо, щоб ти по можливості до кінця достояв на фундаменті правди, нічим її не прикриваючи в якійсь омані чи лицемірстві. Бо правда означає, що ти не маєш нічого, так само, як нічого не мав блудний син. А коли не маєш нічого, тоді – лише тоді – можеш отримати все. Так само, як блудний син, який не мав нічого, а отримав усе – найкращу одіж, перстень, сандалі, найщедрішу учту. Так само, як блудний син, ти можеш отримати все, коли ти босий, брудний, голий і нічого не маєш. Тоді Бог може віддати тобі всю Свою лагідність. Стільки, скільки захочеш прийняти. Наскільки зруйновані перешкоди, що відділяють тебе від єдиної Любови.
[1] Катехизм Католицької Церкви, 1432.
[2] Gezualda S. Sw. Gemma Galgani. – Czestochowa, 1938. – S. 58, 59. Св. Гемма Галгані (1878-1903) – італійський містик. За своє коротке, переповнене хворобами життя досягла вершин містики, зазнавала екстазу. Канонізована в 1940 році Папою Пієм XII.