Залежно від наших мотивів Церква розрізняє два види жалю за гріхи: жаль із любови, досконалий (лат. contritio) і жаль недосконалий (лат. attritio). Слово contritio походить від дієслова conterere (трощити, знищувати, стирати на порох); attritio – від дієслова attere (ослабляти). Акт досконалого жалю стирає на порох людський опір, трощить на шматки кам’яне серце. Attritio не трощить бар’єрів, а лише повільно їх послаблює.
Між жалем досконалим і недосконалим існує ціла шкала станів. Господь Бог веде нас від жалю недосконалого вглиб. Він хоче прищепити нам мотив любови, щоб змінюватися, навертатися. Ця скруха з любови повинна внутрішньо поглиблюватися. Безупинно. Мусить з’явитися наростаюча глибина певности в тому, що мене люблять, щоб у мені посилюватися душевний біль, ненависть до зла, яке ранить єдину Любов, і постанова не робити більше гріха. Скрусі непритаманна жодна статичність. Людина на дорозі скрухи може йти углиб, може повертатися назад. У світлі віри внутрішні події, які ми переживаємо, не мають значення. Важлива відповідь на любов, яка безупинно намагається досягти нашого серця, щоб його сильніше сокрушити, послабити його спротив своїй дії. У підсумку йдеться про те, щоб ми більше жили в правді – про Бога, про себе, про світ.
Як важко проникнути вглиб скрухи, скрухи з любови до Бога. Наша драма полягає в тому, що ми готові поранити Бога так само, як будь-кого з людей, ближчих чи дальших, бо нам бракує віри в те, що Його любов єдина. Для нас Бог є одним із багатьох. Тому скруха, крім перебування в правді, потребує віри в Любов. Єдину.
Така скруха, що йде вглиб, потребує ламання ілюзій людських опор – що я можу покладатися на инших, на їхню любов і що я сам зможу любити инших. Скільки треба одержати ран від наших близьких і далеких, скільки розчарувань, поки ми збудуємо якусь чудову приязнь, і досить лишень одного слова, щоб від неї залишилися руїни. Все це потрібне, щоб наша скруха виростала з правди – про людину, про світ, про мене. Ми маємо ціле життя для того, щоб Бог міг поглиблювати в нас цю скруху.
Адже якщо я люблю инших, а вони люблять мене, то мені важко побачити скоєне зло як поранення єдиної Любови. Не однієї з багатьох, а єдиної. Єдиної безкорисливої, яка не шукає взаємности; єдиної, що ніколи мене не підведе, навіть коли б я нею знехтував. Існує лише єдина така любов. Щоб скруха поглиблювалася, має з’явитися віра в те, що иншої любови взагалі не існує.
Дедалі глибша скруха вимагає, щоб я заперечив чимало фікцій. Насамперед тих, які доводять, що я сам по собі вартий любови, що кожен, хто мене побачить, захоплюватиметься мною, любитиме, бо я такий гарний фізично чи духовно. Тимчасом Ісус ніби каже: Я не люблю того, що гарне; Я люблю брудне, щоб його очищати. Люблю зле, щоб робити його добрим. Люблю спотворене, щоб його виправляти. І все це для того, щоб ти, згоджуючись із правдою, колись побачив, що всім завдячуєш Мені. Дедалі глибша скруха вимагає також повалити ілюзії, що світ нібито відкритий на мене, що я можу зробити з ним усе, що мені заманеться, бо це вже здобута чи доступна для здобуття дійсність.
Наскільки я повинен бути вдячний за кожну поразку (у світлі віри ілюзорну), якої я зазнав, контактуючи з иншими: я розчаровую инших, а вони теж обдаровують мене розчаруванням. Бо лише на тлі цих зруйнованих невдач у контактах із світом я маю можливість зрозуміти, що тільки Бог мене любить, що існує тільки єдина безкорислива Любов, яку нездатне знищити якесь погане слово чи якесь розчарування, котре я принесу цій Любові. Я можу цілком розчарувати її, та вона, однаково, не залишить мене.
Скруха потребує віри. Бог вливає в нас віру – у мінливість світу, який з пороху виник і на порох обернеться, який не в змозі нас любити. А з иншого боку, показує нам, що Він – єдина Любов. І лише на підставі цієї прищепленої в наших серцях віри – в єдину Любов та у всі инші, тобто псевдолюбови – народжується скруха. Не та егоїстична, присоромлена через особисте приниження й смутна через власну недосконалість чи страх перед карою (attritio – жаль недосконалий). Адже йдеться про те, щоб у нас через благодать народився жаль досконалий – contritio. Щоб народилася правдива скруха, котра містить у собі біль, викликаний пораненням єдиної Любови, якою є Бог, а далі ненависть до зла, що поранило цю єдину Любов. Така скруха – що залежить від вразливости сумління – може набрати таких розмірів, що межуватиме з розпаччю через страшний біль, завданий Тому, хто мене полюбив. Єдиному, Який мене любить і ніколи не залишить, любови якого з мого боку ніщо не зруйнує, бо вона вічна.
Ця скруха contritio, викликана болем і ненавистю до власного зла, породжує незвично рішучу постанову, щоб поранення єдиної Любови ніколи вже не повторилося. Така глибина скрухи, що виростає з віри в єдину Любов і з віри у величину скоєного зла, – яке вимірюється силою цієї пораненої Любови, – спричиняє народження такої сильної ненависті до гріха, що навіть святі скажуть: краще вмерти, ніж згрішити! Якщо я маю тільки Бога, тільки єдину Любов, але відкидаю її через гріх, то в цю хвилину розвалюється увесь світ, усе, що я маю. Инші любові вже давно розсипалися, поблякли – блудний син уже знає, що лише батько його любить, що ніхто инший йому не допоможе. Зрадливість щодо єдиної Любови перетворюється для душі на єдину проблему життя, а скоєння зла дорівнює цілковитій катастрофі.
Вірність благодаті скрухи створює дедалі яскравіше світло, яке весь час відкриває простори Божої любови й через наростаючу вразливість сумління показує нові простори зрадливости, яких душа раніше не знала. Така душа ніби змушена постійно рухатися в площині приниження. Ця душа відкидає будь-яке возвеличування. Будь-який людський п’єдестал стає для неї огидним на тлі Ісусового хреста й жорстокої зневаги, якої зазнав – завдяки любові до цієї душі – Той, хто повинен бути єдиним вибраним цією любов’ю. Нареченим.
Скруха – це дорога. Дорога людського життя. На ній треба постійно ставати в правді, а отже, руйнувати бастіон гарної думки про себе, сходити з п’єдесталу, на який піднесла нас пиха. Цей п’єдестал, як більш чи менш приховане почуття величі, ще довго супроводжуватиме душу. Отож сходження з п’єдесталу теж наче перетворюється на дорогу, на якій Бог дедалі активніше спілкується з людиною. У цьому сенсі скруха, так само, як благодать, і наша відповідь на неї, є руйнуванням безупинно виростаючого фальшивого п’єдесталу.