Бог хоче бути весь у нашому житті і в тій сфері, яка є безплідною, яка є причиною нашого сорому. Він хоче, щоб ми належали Йому. Він хоче тебе усього, необмеженого законами чи вимогами ринку попиту і збуту, де правду замінюють рекламою і всілякими акціями. Не засмучуйся, що часом ти не можеш впоратися з проблемами, на які, так званий, порядний католик зобов’язаний віднайти відповідь, або в яких, так званий, правильний християнин знає, як належить поводитися. Вийди і стань перед Господом Богом саме з таким багажем страху та труднощів. Не кажи: «Це не повинно було зі мною трапитися». Иноді в нас з’являється спокуса, щоб сказати: «Це могло трапитися з кожним, але не зі мною». Це неправда. Деякі гріхи, проблеми, про які ми знаємо лише, з чиїхось розповідей, на якомусь етапі можуть траплятися і на нашому життєвому шляху. Ми раптом почуваємося відкинені. Те, про що ми лише чули, стає нашою реальністю. Тоді в нашому єстві може зароджуватися спокуса розпачу.
Однак у цьому, що, як нам видається, не повинно з нами трапитися, можна віднайти позитив, якщо дивитися на ті чи инші події з перспективи очищення. Пустеля – етап очищення, а не мета. Не бійся і не вдавай, що це якась помилка, яка вклинилася у твоє розмірене життя. Це може стати етапом відкривання нових взаємин з Богом, цілковито нових і свіжих. Пустеля руйнуватиме наші мізерні, піщані конструкції, усі компроміси, на котрі ми пішли, усі дешеві відповіді, яких було достатньо, поки життя не влаштувало нам болісний іспит. Пустеля дуже швидко пробудить нас з цього сну.
Розпач – ось те, що незабаром спіткає нас у пустелі. Його особливо сильно відчували Отці Пустелі. Вони змагалися зі своїми слабкостями, намагалися витривати у своїх печерах, і всі як один стверджували, що найгіршим є розпач і спокуса розпачу. Можна ризикнути і стверджувати, що це кара небесна для нашої епохи. Нещодавно я читав статистику про те, що дуже зросла кількість самогубств серед успішних людей, бо раптом в їхньому житті руйнується якась перспектива. Правдоподібно, у Скандинавії, згідно зі статистичними даними, ця проблема в основному стосується молодих людей у віці від 18 до 24 років. На європейському континенті середньостатистичний вік самогубців дещо вищий. Та одне можна стверджувати: розпач стає великою проблемою і в середовищі християн.
Християни гублять надію, дозволяють, щоб розпач вдирався в їхнє життя і господарював, як у себе вдома. Тому варто освіжити в пам’яті ідеї Отців Пустелі, які дуже відважно стверджували, що найбільшою драмою, яка може трапитися з християнами, є не гріх, навіть не найбільш вишукане моральне падіння. Згідно з Отцями Пустелі, упасти – це не найбільше нещастя, найгірше – тривати в гріху, тобто втратити надію, котра дозволяє Господеві підвести нас з гріховного дна. Це основа, її необхідно збагнути тоді, коли ти опинишся в пустелі. Господь Бог завжди простягає тобі Свою руку, та твої руки не завжди піднесені до Нього.
Отож, що таке розпач? Це знесилені руки, котрі вже не мають відваги схопити долоні Господа, незважаючи на те, що Бог постійно простягає до тебе Свої руки. Однак Господь ніколи не порушить твою свободу. Його любов настільки велика, що буде шанувати кожен прояв твоєї свободи, а отже, і твою відмову. Вистачить твого безсилля. Вистачить лише, що ти не ховатимеш своїх рук перед Господом. Тому можна стверджувати, що у твоєму житті проблема гріха не є найважливішою. Найбільша проблема з’являється на твоєму життєвому шляху тоді, коли ти дозволяєш, щоб у тобі померла надія.
Томас Мертон, американський трапіст, стверджував, що пустеля є домом розпачу, а розпач тепер є майже всюди. Це бездонне провалля, котре неможливо оздоровити або чимось заповнити, погоджуючись на нього і намагаючись про нього забути. Одне лише погодження з тим, що розпач присутній у нашому житті, і ми повинні з цим жити, не розв’яже проблеми. Якщо я затримаюся в пустелі, то раніше або пізніше її піски засиплять мене. Якщо не зроблю кроку уперед, то раніше чи пізніше розпач уб’є мене. Тому дуже важливим є крок уперед, котрий я повинен здійснити під час цієї прощі. Він означає, що необхідно не лише заакцептувати у своєму житті якусь безплідну сферу оповиту стражданням, а також не боятися увійти в неї і запросити в цей болісний досвід Господа Бога.
Оце і є пустеля християнина: жити з Богом, не піддаватися розпачу, не погоджуватися на нього, а розтоптати його, роблячи наступний крок. Не з почуттям пихи, тому що ми самодостатні. Тут може приховуватися наступна витончена небезпека: иншим боком розпачу завжди буде пиха. Це може видаватися досить дивним, та розпач – це ніщо инше, як оголена пиха, котра довіряла лише собі і сподівалася лише на себе. Так буває в житті: довіряємо тільки собі, надіємося лише на себе, будуємо свої життєві плани і раптом все провалюється. Тоді на згарищі пихи з’являється розпач.
Тим часом ти повинен в ім’я надії на хрест, а не на своє добре самопочуття та самодостатність, зробити наступний крок у пустелю, не боячись її хоча б тому, що існує хрест. Христос перший вийшов у пустелю. Його вів Святий Дух. Він був там перший, Він випередив тебе. Саме тому ми можемо ввійти в пустелю наших страхів, усього, що доводить нас до розпачу, неустанно вести з ним внутрішню боротьбу. Якщо вестимемо цю боротьбу відважно, то віднайдемо біля себе Христа! Якщо ж не зуміємо протиставити себе розпачу, можемо довго шукати Христа, і ніколи не віднайти Його поруч. Це внутрішня логіка: я протистою розпачу, називаю його на ім’я, не відступаю перед ним, не задкую. Я роблю наступний крок в ім’я Господа Ісуса і майже відразу знаходжу Його у своєму стражданні. Ісус хоче мене усього. Потрібно дозволити Йому увійти в наше життя в усій його повноті, не втікати від Нього.
Проща, у котрій ти береш участь, має бути твоїм шляхом крізь пустелю, подоланням не лише чергових кілометрів, а й того, що відбирає надію, що заглиблює тебе в розпач. Це має бути подолання знеохочення та гіркоти. Можливо, розчарування собою чи иншою особою, а може й усім життям. Варто пам’ятати, що ми йдемо через пустелю і замість тих, які вже не мають сил йти далі, замість близької особи, яка заглибилася в розпач і не може рушити далі. Може і наступні кроки в цій прощі ти робиш задля неї і борешся за чиюсь втрачену надію. Ми можемо жертвувати кроки нашої надії за усіх, хто її вже втратив.
А тому варто запитати себе: чим є твоя пустеля, котрої ти так панічно боїшся? Може ти ще не ступив на її пісок, може ти все ще вагаєшся? А може ти вже навчився і звик забувати хвилини розпачу? Ти не думаєш про нього, ти охоче про нього забуваєш. Ти не маєш відваги запросити в ці хвилини Ісуса Христа? Поглянь на пророка Іллю: він теж хотів заснути і забути. Та Бог не залишав його напризволяще, всупереч його волі, Господь вливав у його серце надію, силу, щоб йти далі, щоб не замикатися в смуткові та розчаруваннях. Ось це і є надія – сила і відвага, щоб прямувати далі. Не правда, що Христа не цікавлять християни, надія яких мертвіє. Він чекає на всіх, хто бореться, щоб віднайти її. Зроби свій вибір. Вийди в пустелю до всього того, що наповнює тебе страхом, з чим ти не можеш змиритися, з чим вже не маєш сили боротися, що спонукає тебе знову і знову запитувати: «Чому це трапилося саме зі мною? Як взагалі щось подібне могло трапитися зі МНОЮ?»
Віднайди в собі силу наблизитися до свого страху, не для того, аби сховатися в темряві, а для того, аби запросити туди Христа, щоб перейти від розпачу до надії, до такої надії, котра не зламається під час найбільшої життєвої негоди. Зроби один крок, а Святий Дух вестиме тебе далі.
Пам’ятай, Святий Дух наповняє усе, і це Він є подателем надії. Та Йому потрібне відкрите серце, Йому потрібен твій наступний крок.