Витривала, покірна і щира молитва, поза сумнівом, сягає неба, з котрого ніколи не повернеться не вислуханою. СВ. БЕРНАРД
Третя проповідь під час нашої прощі – це наш третій крок у напрямку пустелі, в яку ми маємо увійти і не втекти. Ми вже згадували, що в кожному з нас дрімають захисні механізми, котрі певним чином намагаються приборкати те, що нам видається піском у нашій пустелі.
Натомість сьогодні я хотів би порушити питання голоду, розповісти про те, що в пустелі можна пережити дуже сильний і водночас гарний голод. Те, що в нашому житті видається чимось безглуздим, хворобливі прагнення, котрі ми не можемо втілити в життя, котрі ведуть нас у безодню нищівних залежностей, насправді є великим Божим даром. Та спочатку звернімося до Книги Виходу:
«І повів Мойсей Ізраїля від Червоного моря, і вийшли вони до пустині Шур. І йшли вони три дні в пустині, і не знаходили води. І прийшли вони до Мари, і не могли пити води з Мари, бо гірка вона. Тому названо ймення їй: Мара. І став народ ремствувати на Мойсея, говорячи: Що ми будемо пити? І він кликав до Господа! І показав йому Господь дерево, і він кинув його до води, і стала вода та солодка! Там Він дав йому постанову та право, і там його випробував. […] І рушили вони з Єліму, і вся громада Ізраїлевих синів прибула до пустині Сін, що між Єлімом та між Сінаєм […] І стала ремствувати вся громада Ізраїлевих синів на Мойсея та на Аарона в пустині. І говорили їм Ізраїлеві сини: Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір…» (Вих. 15:22-25; 16:1,2-3).
Три дні – це достатньо довго, щоб відчути спрагу. Три дні перебування в пустелі, подорожі в незнане з обмеженими запасами води та їжі – це достатньо довго, щоб відчути спочатку надокучливі, а потім болючі спазми в шлунку. Достатньо, щоб відчути спрагу.
Зверніть увагу на те, що Ісус також відчував спрагу та голод. Він не вийшов у пустелю, професійно підготованим. Святий Дух вивів Його в пустелю без будь-яких підготувань, а Він зробив перші кроки по піску. І що тоді почало відбуватися? Згідно з описом євангелистів, минуло кілька днів, і Ісус почав відчувати голод. Саме тоді сатана почав спокушати Ісуса. Такою є логіка спокуси: вона опирається на природному, що саме в собі ще не грішне. Тому будьмо уважні, коли засуджуємо щось у собі.
Часом у нас є спокуса засудити раз і назавжди те добре, що може перетворитися в гріх. Буває ж так, що позитивна спрага, позитивний голод, придушені безумними прагненнями, щойно тоді стають справжнім злом. На жаль, у таких випадках дуже часто можна, як то кажуть, вилити дитя разом з купіллю. Будьмо уважні, щоб ми, бувало, не засудили в собі ті прагнення, які можуть бути даром Господа Бога.
Клайв Стейпл Л’юїс, англійський християнський письменник, дуже вдало зауважив, що ціле Євангеліє вказує на те, що наш Господь вважав людські прагнення не надто сильними, а навпаки – надто слабкими! Це заінтриговує, особливо тоді, коли з таким дипломатичним ствердженням ми порівняємо наші конкретні прагнення і смутки. І не варто кривити душею: ми люди, котрі почуваються розполовиненими через власні прагнення. Дуже часто ми схиблюємо на пункті алкоголю, сексу, амбіцій, завдяки яким ми хоча б на мить знаходимо сповнення бодай часточки наших прагнень і сподівань. Завдяки цим прагненням ми отримуємо ілюзію радости. Л’юїс писав, що в нас є щось від дітей, котрі живуть у жебрацькому районі, ліплять собі пасочки з піску в найближчій пісочниці і за жодні скарби не погоджуються виїхати відпочивати на море. Вони не хочуть повірити, що там, на морі, у зовсім инших «природних умовах» можна ліпити з піску замки. Ми звикли до нашого подвір’я, до наших малих, дешевих смутків, котрі намагаємося відразу заспокоїти, не надто задумуючись над тим, що приховується за тими прагненнями, чого насправді вони домагаються, про що вони волають з усіх сил. А тим часом ціле Євангеліє говорить нам, що ми надто легко дозволяємо заспокоїти наші прагнення. Надто легко! І це гріх. Спокуса сама в собі несе дуже добрі прагнення, котрі Господь Бог заклав у нашому єстві. Однак ми надто легко заспокоюємо їх. Це означає, що ніколи не вибираємо якийсь гріх лише тому, що він сам у собі є огидний і нечистий, а тому, що в цьому гріхові ми бачимо можливість заспокоєння наших прагнень.
Образно кажучи, гріх – це коротший шлях. Так як з гір ми бачимо в долині місцевість, привал, куди нам потрібно потрапити, і, змучені, намагаємося вибрати небезпечний, але коротший шлях через хащі і ущелини, котрий насправді виявляється поганим. А якщо нам таки вдасться безпечно вийти з хащ, ми губимося серед гір. Гріх – це шлях до добра, котрий видається нам коротшим. Найглибше прагнення було добрим: ми хотіли дістатися до безпечного місця, відпочити і набратися сил. Та ми вибрали поганий напрямок. Гріх – це погано побачене добро. Може це звучить як богохульство, та це можна порівняти з тим, що писав Л’юїс: «Ми роздерті навпіл, ми залежні від алкоголю, сексу, слави, амбіцій. Самі в собі ці прагнення добрі, та через те, що в нас вони настільки «голодні», то дуже легко піддаються маніпуляціям. Голод, котрий постійно зростає, вимагає негайного заспокоєння. І найчастіше це фальшивий, грішний вибір».
Пустеля раптом показує в яскравому світлі все, що до цього часу миготіло десь на горизонті, і це, на щастя, може зруйнувати фальшиве заспокоєння наших прагнень та голоду. У пустелі ми переживаємо глибоку кризу, і тут кожен з нас може визначити, що саме є для нього кризою: криза віри або любови, чи ж просто розпач і змарноване життя. У пустелі ми переконуємося в правдивості слів Л’юїса про нерозумних і впертих дітей, котрі сидять у пісочниці і не бажають, хоча й мають можливість, поїхати на море, і там розпочати набагато гарніше здійснення своїх прагнень і задумів.
Тому вже тепер дякуй за пустелю. Дякуй, хоча це й болить. Дякуй, хоча відчуваєш розпач і переживаєш кризу. Чому? Тому, що саме пустеля вчить знаходити істинні відповіді на наші найбільш заплутані прагнення, знаходити живу воду в справжній оазі, а не примарну ілюзію, фата морґану. Саме цього може тебе навчити пустеля. Ти болісно відчуєш і врешті збагнеш, що те, за чим біг увесь цей час, було всього лиш ілюзією. Ти врешті знатимеш, що не варто йти в напрямку фата морґани, навіть якщо вона на деякий час дає оманливе відчуття заспокоєння.