У твоєму житті насправді суттєве не те, що вже сталося. Важливе те, що ти ТЕПЕР зробиш з тим, що сталося, або, инакше кажучи, те, що ти ТЕПЕР дозволиш Богові з усім цим зробити. А це означає ось що: ніколи не буває надто пізно! Бог ніколи не відмовляє нам у тому, що називається «сьогодні» і «тепер». Я знову процитую фрагмент о. Карло Каретто: «Одне можна сказати з упевненістю: я відчуваю, що цілком неспроможний здійснити акт досконалої любови, я неспроможний іти за Ісусом на Голгофу і неспроможний померти разом з Ним на Хресті. Можуть проминути сотні й тисячі років, а моє людське становище зовсім не зміниться. Однак… однак, те, що для мене неможливе, можливе для Бога. І саме Він дасть мені благодать, завдяки якій я перемінюся і зможу здійснити щось, що всі вважають неможливим»[1].
Отож, дозвольмо Богові бути Богом, тобто Господом неможливих справ. Основна правда про тебе, твоя найглибша ідентичність прихована в тобі, і цю правду Господь Бог знає. Варто Йому довіряти. На думку Томаса Мертона, людина повинна віднайти свою ідентичність, котру дуже легко спотворити. Мертон говорить так: подивися на дерево. Воно не мусить шукати власної ідентичности. Дерево знає, ким воно є, дерево знає, що йому робити. Натомість, з людиною усе по-иншому. Людина є надто складною істотою. Вона мусить заново віднайти свою ідентичність. Істинну ідентичність людини знає лише Бог. Та вже тепер ми покликані, щоб відкрити, хто ми насправді. Що це означає? Ми маємо вчитися дивитися на себе так, як дивиться на нас Бог. Це формулювання звучить надто абстрактно, та відкривання власної ідентичности починається саме під час молитви.
А тому молімося, щоб віднайти свою правдиву ідентичність, щоб увійти в поле Божого зору. Молитва визволяє нас від ілюзій про себе, котрі в нас збудувало відчуття власної слабкости. Гріх формує нашу фальшиву ідентичність, впихає брехню в наші серця, і часом ми добровільно даємо згоду на те, щоб стати дитиною темряви. А правда про нас така: ми – не діти темряви, ми – діти світла. Якщо я живу в темряві, то мушу повертатися назад до світла і жити пристойно, як у білий день! Якщо дозволю собі відійти від мого справжнього покликання бути Божою дитиною, то житиму в брехні. І тоді моє життя постійно наповнюватиме страх невпевнености. Я вбачатиму у своїй ідентичності лише клубок слабкостей і боротьби, а це зовсім не повний образ того, хто я і що є в мені.
Ми створені на образ Господа Бога, і Він є істинним дзеркалом, котре не деформує і не викривляє дійсність. Це в Нього потрібно дивитися, особливо тоді, коли ми втрачаємо відчуття вартости через зло, гріхи та слабкості, котрі з’являються на нашому життєвому шляху. Як у Нього дивитися? Так, як це зробила Аґар. Молися, клич, як Аґар у пустелі! У такій перспективі виявляється, що молитва – це справа не лише побожности, а й спасіння. Ми спокійно розмістили молитву на полиці побожности. Якщо я молюся, то це означає, що я побожний. Ні, молитва – справа спасіння. Молитва – це справа віднайдення своєї ідентичности, повернення відчуття того, хто я насправді. Молитва – це відкривання того, що Бог любить конкретно мене, з моїм життєвим досвідом, з моєю життєвою історією.
Молитися – це вслухатися в слова, сповнені любови, котрі Бог промовляє впродовж століть. Коли я перестаю молитися, то майже відразу починаю вслухатися в слова зневаги, ненависти та звинувачень, котрі впродовж століть до людини промовляє сатана. Перестати молитися означає загубитися в пустелі, котра могла б стати шляхом повернення до дому Отця. Пустеля може стати шляхом повернення, але не мусить. Недавно хтось звернув мою увагу на те, що в пустелі можна знайти багато скелетів, також людських. Це скелети тих, хто збився зі шляху. У пустелі ти можеш справді віднайти надію, а можеш її поховати. Твій розпач може бути оздоровленим, може перемінитися в надію, але не мусить. Не бійся того етапу вмирання, того, що коли ти вмираєш, то бачиш смерть. Це лише етап, смерть є переходом. Ми покликані до нового життя, та щоб народитися, потрібно дозволити померти тому, що в нас старе. А тому молитва в пустелі має основоположне значення. Це такий світловий сигнал, котрий ми висилаємо кудись у стратосферу, передаючи Господу Богу інформацію: «Я тут, я готовий прийняти Тебе». Однак, я можу й не вислати цього сигналу, і тоді вмираючи, я залишуся сам. Вибір завжди належить мені.
* *
Питання, над котрими варто замислитися:
– Чи ти маєш відвагу в молитві приймати і віддавати Господу Богу все те, що спричиняє тобі біль і є твоїм хрестом?
– Чи ти молишся у хвилини сумніву та розпачу, у складні моменти твого життя?
– Чи твоя молитва, бува, не подібна на дипломатичну зустріч з кимось важливим, під час котрої обговорюються лише загальні проблеми?
– Чи ти віриш, що Ісуса цікавить усе твоє життя? Усе, і те гарне, і оте брудне й грішне, усе.
– Чи ти вже довіряв Богові усе своє життя в безвихідних, з точки зору людини, ситуаціях? Віддай Йому право на себе і не забирай у Нього того права, навіть у найдраматичніші моменти.
– Чи ти віриш, що ти – це щось більше, аніж сума твоїх життєвих проблем та відбиття твоїх слабкостей, що твоє справжнє «я» є в Ісусі?
– І врешті-решт, чи ти взагалі молишся?
[1] С. Саrettо, Listy z pustyni, Warszawa 1978, s. 137.