Я зрозумів, що часто не прислухався до власного тіла. Незважаючи навіть на те, що я маю християнське виховання, а християнство – це релігія, яка проповідує втілення Бога.
Релігія, в якій Бог стає людиною.
Яка вірить у воскресіння тіла.
Як могло так трапитись, що довший час я так погано поводився із власним тілом? Може, тому, що мене навчили розглядати тіло як щось відокремлене від душі, від духу; може, тому, що мене навчали, що тіло – це щось таке низьке і вульгарне, втілення гріха і спокус.
Я вкрай рідко прислухався до власного тіла.
Тепер я впевнений, що воно є найпрекраснішим серед усього створеного. Достеменно знаю, що тіло промовляє найбільше, ніж будь-що инше.
Спостерігаючи за ним, бачиш, що воно є уособленням правди.
Воно ніколи не обманює.
Щоб зрозуміти людей, яких зустрічаю, щоб знати, ким вони є насправді, я спостерігаю за їхніми тілами, рухами, поставою, мімікою, аби зрозуміти мову тіла… і, ймовірно, вам видаватиметься це неможливим, але через ці ознаки я читаю правдиву історію життя людини, яка стоїть переді мною.
Людина може про щось забути.
Її тіло не забуває.
У тілі закарбовується все, що людина пережила.
Насамперед біль, страждання, зневага, насильство, брак тепла та любови. Під словами “тепло” та “любов” я не маю на увазі статеві стосунки. Ми на Заході уже не спроможні обняти когось і не подумати про секс.
Ми плутаємо поняття сексуальности з любов’ю.
І надалі це робитимемо.
Ми знищили всю сакральність, яка притаманна життю.
Тому ми боїмось, коли на нас довго і пронизливо дивляться, боїмось міцних обіймів і ласки.
Ми соромимось самих себе.
Ми відчуваємо провину за наше тіло.
В Латинській Америці більша частина населення проживає в оселях з однією кімнатою, де опиняються поряд діти, літні люди і молоді подружжя… І так живуть від народження, перебуваючи пліч-о-пліч, не відчуваючи незручности, коли хтось бачить оголене тіло, західної хворобливої цікавости до тіла, розбещености.
Ми на Заході соромимось мови нашого тіла тому, що ми занадто часто акцентуємо увагу на проблемі статевости.
Проте любов – це щось инше, ніж секс.
Любов – це щось більше, ніж секс.
Любов – це вміння.
Це стан душі.
Тому що більшість виявів любови не потребує статевих стосунків, наприклад, відносини між батьками і дітьми, братами і сестрами, друзями тощо.
Любов – це одна з складових особистости, вона формує особистість.
Тільки так наше тіло не промовлятиме в самотності.
Джерело любови
В душі кожного з нас живе незабутній спогад про єдине ціле з нашою матір’ю. Свідомо чи несвідомо, ми впродовж усього нашого земного життя перебуватимемо в пошуках, щоб віднайти цю колишню єдність.
Инколи ми частково переживатимемо заново це відчуття-спогад в приятелюванні, у любові, але завжди залишатимемось невдоволеними.
Неспокійними.
Не відчуватимемо бажаного вповні.
Ми незворушно продовжуватимемо шукати свою половинку, до цього нас спонукатиме спогад про колишню єдність. Ми постійно перебуваємо в пошуках тієї частини нашої душі, якої бракує.
На мою думку, цією частиною, поза всяким сумнівом, є сам Бог.
Проте нам легше віднайти її в особі нашої подруги чи товариша.
Саме тому, коли я проводжу науку для наречених, я розкриваю їм незрозумілу думку, що партнери перебуватимуть у безпеці доти, доки вони дозволять Богу перебувати посеред них. Я навіть вважаю, що любов до коханого чи коханої є поштовхом до власної духовної мандрівки.
Але усе це відбувається лише за умови: ви облишили думку про те, що маєте право на любов, але самі першими даруєте її.
Сама розмова про любов може приховати правду про міжособистісні стосунки, це дуже складно, і тому, коли про любов говорять занадто багато, то це стає своєрідним прикриттям для багатьох ганебних вчинків, скоєних в ім’я любови. Не забуваймо, що чимало подружніх пар першими ініціюють неврози та аморальність.
Я завжди стверджував, писав ще десять років тому, коли ще ніхто не бив на сполох, що насильство трапляється частіше всередині сім’ї, ніж поза її межами.
Фактично, міжособистісні стосунки завжди наражаються на небезпеку маніпуляції і сприйняття людини як речі.
Саме тому я не уявляю любовних стосунків, якщо нема оцінки партнера як особистости і поваги. Якщо ми сприйматимемо иншу людину лише залежно від її вміння задовольняти наші потреби, то ми завжди перебуватимемо в пастці власного Я.
Єдиний вихід, щоб позбутися цього підступного способу мислення панування над иншою людиною і самозакоханости, який ми називаємо любов’ю, – не використовувати когось, а самому вдаватися до вчинків служіння.
Поважати людину.
Вислуховувати її.
Але для досягнення цього необхідно здолати шлях довжиною в усе наше земне життя. Ми народжуємося з потребою в любові, а з плином часу усвідомлюємо, що нам самим слід дарувати любов.
Кожна людина, яку ми зустрічаємо, має право на нашу увагу і на нашу готовність допомогти їй, хочемо ми того чи ні. Це не означає стати рабом иншої людини або пасивно зносити її егоїстичні забаганки, нам слід допомогти цій людині стати самостійною і вільною відносно себе самої.
Щоб любити, необхідно вміти розпізнавати
Любити не означає завжди відповідати “так” коханій людині. Саме тому, що вона, як і усі инші люди на цій землі, є істотою незрозумілою, нею рухає інстинкт смерти, крім інстинкту життя.
І не лише.
Також важко уникнути її негативної, руйнівної, смертоносної сили. І це стосується усіх проявів любови: починаючи від любови між батьком і донькою, між матір’ю і сином і аж до любови між чоловіком і жінкою.
Отже, любов не означає прив’язати до себе иншу людину чи самому прив’язатись до неї.
Не означає присвячувати життя комусь безоглядно.
Давати не означає любити.
Навіть якщо ці поняття близькі між собою.
Потрібно запитати себе: чому я віддаю щось.
Потрібно зазирнути у власне серце і подивитись, чи … воно чисте.
На жаль, багатьма людьми, які щедро витрачають чимало енергії на активне громадське життя, кажучи, що вчиняють добре, що люблять, керує їх дитяче Я, опановане маренням всемогутности чи комплексами неповноцінности. Насправді вони не пізнали себе. Чи, радше, вони знають, ким є, і саме тому воліють не заглиблюватись у себе і ховаються за гіперактивною поведінкою, замаскованою фальшивою порядністю і несправжньою любов’ю.
Було б краще, якщо б вони стали відповідальними за свою ідентичність, за власну самотність, за власну тривогу, за власний відчай.
Любов є справжньою тільки тоді, коли робить иншу людину вільною і незалежною.