Ці сторінки народилися в пустелі. Однак можу вас запевнити, що мої роздуми не відразу стали книжкою. Коли я повертався зі Сахари, то не мав при собі жодних нотаток. Завжди казав людям, які заохочували мене писати про пустелю, що не робитиму цього, оскільки в мене склалося враження, що пустеля – це вже надто заяложена тема.
Я хотів би, щоб ця незвичайна подорож опинилася лише в приватному записнику найглибших відчуттів. Використовував щонайбільше архів пам’яті, щоб повторно пережити деякі епізоди з товаришами цієї пригоди.
Через три роки мій перехід через пустелю неочікувано почав проявлятися в роздумах, інтуїтивних відчуттях, в образах, які мене щораз більше квапили.
Насамперед я відчув раптову потребу переказати іншим те, що там відкрив, але щойно після очищення, після того, як профільтрую все це через контакт із дійсністю.
Крім цього, моя присутність у центрі внутрішнього життя, де я маю щастя зустрічати багатьох осіб, які відчувають потребу в «пустелі», але змушені зважати на невблаганний міський асфальт, дозволила мені перевірити автентичність цього досвіду. Перевірити, чи можливо перенести його далеко від піщаних дюн, на тисячі кілометрів від Сахари, у страшенний гамір міст, у вир нашої щоденної метушні.
Отож, пустеля – не як географічне місце, а як кінцевий пункт віднесення для дезорієнтованого життя, якому загрожує розпад, знищення; марний неспокій якого позбавляє змісту.
Пустеля – це велика тема. Вона наочно показує, яким повинне бути буття, щоб можна було віднайти гармонію; яким має бути шлях, щоб не померти зі спраги.
Коли людина зрозуміє цей урок пустелі, то почне усвідомлювати, що можна бути пустельником, кочівником також без пустелі.
Тому я вже не шукаю пустелі на карті.
Безмежна Сахара[1] пригортає мене в якомусь закутку дому, навіть на автостраді, на площі, на велелюдній вулиці, щоразу як я намагаюся вирватися з неволі того, що випадкове, ілюзорне, з шантажу необхідности, з обумовлености ілюзій, з тоталітаризму вчинків, із диктатури зовнішности.
Пустеля вже є не дійсністю, збудованою з піску, а життєвим простором, в якому можна «дихати Духом».
* *
У цій книжці часто йтиметься про пустелю.
Однак треба пам’ятати, що існує не лише одна пустеля. Існують нескінченні пустелі та нескінченні обличчя однієї й тієї самої пустелі.
Пустеля – це вражаюче місце, безплідне й сухе, де все говорить про смерть. І водночас це місце відпочинку, солодкости, життя.
Інтимність і ворожість. Страждання та щастя. Сльози та осяяння. Щастя та досвід.
Земля благословення і земля прокляття.
Земля, що приголомшує і зачаровує.
Пустеля тверда й безжалісна.
Ти можеш загинути там від спраги. Але так само ризикуєш втопитися, якщо раптом почнуться дощі.
Тут природа складається з крайнощів. Неправдоподібна родючість та жорстока безплідність.
Ти можеш роками очікувати на краплину дощу і коли раптово настає потоп, «ваді» (висохлі гирла річок) жахливим чином змінюють все довкола.
Натрапляєш на оази, наповнені тріумфом зелені та життя, а за декілька кроків – занурюєшся в спустошення, де видається, що ти приречений на божевілля.
Пустеля може бути домовиною і колискою. Місцем знищення і визволення. Смертю та воскресенням. Неврожайними теренами та родючим садом. Передсінком пекла та віддзеркаленням неба.
Отож, тепер ти розумієш, чому в арабській мові є близько сорока визначень, які можуть мати протилежне або навіть подвійне значення. Наприклад, те саме слово може означати далекість та близькість, те, що відкрите і те, що заслонене.
Отож, у пустелі ти знаходиш присутнього-відсутнього Бога, далекого-близького, видимого-невидимого, явного-прихованого. Бога найніжніших зустрічей і Бога, Який випробовує тебе самотністю. Бога, Який втішає і Бога, Який тебе терзає, Бога, Який зцілює і Бога, Який катує. Бога, Який промовляє до тебе і Бога, Який не відповідає на твої запитання.
До пустелі також можна застосувати те, що Ніколо ді Флюе говорив про молитву: «Бог може зробити так, що молитва є настільки приємною для людини, що вона йде на неї, як на танці. А може зробити, що молитва стане для неї боротьбою».
Танець і боротьба водночас.
Саме двоїстість пустелі дозволяє назвати цей досвід, доведений аж до кінця, надзвичайно серйозною справою.
Я цілком спокійно можу заявити, що не мав жодних романтичних уявлень про пустелю.
Вона не була для мене ні втечею від дійсности, ані різновидом оази інтимности, схованкою в індивідуалізмі, ані поверненням до самого себе, власної суті. Навпаки, вона стала для мене школою свідомости, відповідальности, спільноти.
І ще одне спостереження. Роздумуючи над цим досвідом, я багато сторінок залишив поза книжкою. Не хотів, щоб вона була надто об’ємною, бачив її радше різновидом кишенькового, делікатного провідника. Ще чимало думок залишається несказаними. Насамперед про пустелю, яку після повернення зі Сахари я намагався собі створити серед асфальту.
Отож, маю намір порушити цю тему у двох наступних етапах роздумів: «Роздуми на цямрині криниці» та «Роздуми на асфальті».
Звісно, я волів би до цих трьох приятелів, які супроводжували мене в Сахарі, долучити на цьому шляху ще багато інших друзів.
Можу запевнити, що вони не розчаруються.
Бо пустеля не розчаровує. Особливо, якщо сприймеш її подвійну дійсність: смерть та життя, відсутність та присутність.
І не розчаровує Той, хто закликає тебе піти в пустелю, щоб ти міг вигукнути: «О, благословенна самотности!», і Хто не дозволяє тобі бути самотнім.
Дехто стверджує, що досвід пустелі – це «передвісник Зустрічі».
І справді, чарівність цієї пригоди – це чарівність Присутности.
Пустеля – це місце виходу.
Вона не створена для того, щоб там мешкати, щоб там закоренитися. Через пустелю треба перейти, щоб піти далі.
Людина іде на ризик розпочати цей шлях, оскільки Святий Дух підштовхує до Обіцяної Землі тих, хто впродовж сорока років готовий мати в устах пісок, не забуваючи, що його покликали на свято.
«Ніколи не забракне безкрайого простору тому, хто біжить до Господа» (Григорій Ниський).
Пінета ді Сортенна 26 січня 1981 р.
[1] Її назва походить від дієслова «sahira», що означає: мати іржавий, червонуватий колір.