Я також навчився особисто відмінювати дієслово «очікувати». Це дуже складна вправа.
Я почав її виконувати вже першого дня, у Бені Аббес.
Виїзд був рано вранці. Буханець хліба під пахвою (здобутий у втомливій черзі – у тих краях легше отримати бензин, ніж хліб), баклага з водою. Потрібно сорок п’ять хвилин, щоб доїхати до дюн Великого Ергу.
Це легко сказати. Однак спробуйте собі уявити день, проведений на горі піску, коли вітер шмагає ваше обличчя, а сонячні промені, більше подібні на молот, що може оглушити бізона, вдаряють тобі в голову серед хмар надокучливих мух.
Без книжки, без олівця, без когось, з ким можна було б порозумітися.
Мозок ще більш порожній, ніж зазвичай.
Що мені робити? Нічого. Чекати і все!
Перед виїздом брат Ермете постійно повторював мені: молитва – це стан очікування.
І я був там, ніби камінь. Сухий, байдужий.
Виставлений на сонце та вітер.
Я нічого не відчував. Нічого, крім слабкости й нудоти, які лише посилювалися.
У мене було таке враження, що я збожеволію.
Час був жорстоко повільним. Він не минав. Щобільше, видавалося, що він приклеївся до мене, що знищує мене з наміром закатувати.
У мене була підозра, що все це – помилка.
Чи варто було проїхати шість тисяч кілометрів, щоб опинитися в цьому стані розпачливої убогости, одуріння, безсилля?
Молитва видавалася мені неможливою. А якщо це й була молитва, то якась закам’яніла.
Навіщо далі витрачати час?
Однак я вперто продовжував там перебувати, ніби побився з кимось об заклад. Важко перед всіма зізнатися в поразці, ствердити, що це була колосальна помилка.
* *
Потім, день за днем, я почав відчувати, що мене охоплює якийсь спокій, почав відчувати дивну тишу.
Ні, ніщо не давало мені жодної певности. Я не відчував потіхи. І надалі залишався неспокійний страх, що тут нічого не вдасться зробити.
Однак я розумів, що щось діялося. Втім, не зумів би докладно пояснити, що саме. Деякі явища неможливо описати і навіть пояснити.
Але це було щось більше, ніж просто враження. Це була впевненість, що в моєму єстві врешті з’явилася рівновага. Дорогу собі прокладав чудовий спосіб бачення дійсности. Я вже не був таким, як раніше, хоча ззовні нічого не змінилося. Втім, я не відчував і жодного задоволення.
Може, ця молитва немочі мала на меті довести мене, позбавленого будь-якої допомоги, готового лише віддати себе незнаній силі, до кінцевого пункту моєї слабкости.
Треба випалюватися в очікуванні. Треба не лише позбутися захисту, а й знищити варти та вежі спостереження.
Бо сила, яка визволяється з молитви безсилля, проявляється щойно тоді, коли немає інших сил, що діють, а насамперед, коли позбутися бажання контролювати те, що відбувається.
Щойно тоді, коли ти вже не маєш навіть бажання, щоб запитати себе, що ж ти комбінуєш, можеш бути впевнений у тому, що всередині тебе Хтось здійснює вирішальні дії.
І, цілком можливо, найважче перемогти свої претензії, щоб мати змогу виміряти дію Духа.
Треба перестати задумуватися над тим, до якого пункту вже вдалося дійти.
Скулений на червонавих піскових дюнах, я вже не переймався тим, куди ж я дійшов. Було б навіть смішно переживати через це. Я перебував там у нерухомості.
Було важливо, щоб чекати на Когось, хто приходив здалеку. Щоб віддати Йому весь свій час.
Очікування не є чимось порожнім. Воно означає спрямуватися до чогось. Це динамічна позиція, якій не притаманна ані байдужість, ані захланність, а лише любов…
У Книзі Буття в перекладі Андре Хоурака я прочитав епізод про Ноя та про голубку, яка поверталася до ковчега після розвідки. Це був виразний знак, що вода ще не зійшла зі землі. «І він зачекав іще других сім день, і знову з ковчегу голубку послав», – читаємо в наших перекладах. Натомість Хоурак перекладає дивовижно: «Il espère encore sept autres jours» (8:10). Тобто «має надію впродовж наступних семи днів».
А тому, очікувати – це мати надію.
Очікування вимірює велич нашої надії.
Лише коли я вмію довго очікувати в молитві, не піддаючись знеохоченню чи розчаруванню, коли сподіваюся чогось важливого. Коли я очікую на Когось.
Не покидай свого пристановища, не втікай зі своєї гори піску. Витримай якнайдовше. Терпеливо знось зовнішню спеку та внутрішній холод, тягар бездіяльности та гіркоту, викликану відсутністю будь-якого результату, який ти міг би записати на свій рахунок.
Не запитуй у себе, що ти тут робиш. Не важливо, що ти робиш.
Усвідом, що твоя найбільш незвичайна дія – це дозволити часові минати. А коли ти молишся, то він ніби й не минає. Так. Змусь його «проминати» в надії. Там є його справжнє місце.
Також і час має брати участь у «виході».
Треба переходити з невільництва поспіху та монотонности до надії Обіцяної Землі.
Ось мета молитви. Спорожнити час від надміру справ, з надмірної рухливости, з шалу успішности, з манії діяльности, з нетерплячости – і наповнити його очікуванням.