«Це відкритий священик…» Так кажемо, коли хочемо сказати: сучасний, доступний, такий, що встигає за сьогоднішнім днем, нонконформіст, здатний зрозуміти проблеми сучасної людини та запропонувати їй прийнятні вирішення.
Часом формулюванням «відкритий» обдаровували і мене, що мені навіть подобалося.
Однак у пустелі я побачив, які люди насправді є відкритими.
Думаю, що я зрозумів, чим є справжня відкритість.
Вона називається убогість. Або покора. Убогість і покора, які ставлять створіння перед Богом у позицію «відкритости».
Покірною є не та особа, яка каже: «Я – порожній мішок». Мене не цікавить, чи ти є порожнім мішком. Проблема полягає в тому, чи цей мішок запечатаний, закритий у собі самому (закритий і задоволений своєю покорою), чи ж відкритий – навстіж до неба.
Бідний – це той, хто спочатку погоджується на спустошення, а потім схильний дозволити себе збагатити.
* *
У пустелі людина вчиться бути правдивою, вчиться збагачуватися, йдучи шляхом спустошення, зубожіння, розлуки.
«Однак від чого маємо звільнитися, з чого спустошитися? З певністю, не від Твоїх дарів, о Господи, а з нашої захланности. Бо саме через неї ми поверхово використовуємо Твої дари, не ангажуємося цілковито й уповні. Треба опустошитися з марноти, з марнотратства, з відчуження. Опустошитися з порожнечі, оскільки Ти не хочеш, щоб ми були порожні, а наповнені Тобою, Твоїми дарами, наповнені Тобою і собою, тим правдивим, глибоким я, якого можна досягнути лише на шляху спустошення при одночасному збагаченні. Спустошені з порожнечі, щоб наповнити її повнотою.
Коли ми кажемо, що Ти став подібним до нас у всьому, крім гріха, то розуміємо, що став подібним до нас у всьому, за винятком марноти. Бо гріх не є мірою нашого існування, нашої відмови від життя. Він є порожнім убозтвом, якого Ти не хочеш. Ти прагнеш убозтва повного, яке спустошує і марноти, щоб наповнитися Тобою. А наповнює Тобою, щоб наповнитися усім».
У молитві я стаю бідним настільки, наскільки, відмовляючись від усього, зумію створити порожнечу в собі – однак я вже не можу стерпіти цю порожнечу, ані не маю наміру заповнювати її своїми речами. Натомість отримую себе, хвилина за хвилиною, від Бога.
І все отримую від Нього.
Розлука – лише перший етап, а не кінцевий пункт. Кінцевим пунктом є збагачення, отримання.
Ні. Не йдеться про «отримання» того, чого раніше людина вже зреклася. Йдеться про «отримання себе» від Бога. Треба загубитися, щоб віднайти себе в Ньому. «А хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мр. 8:35).
Тепер, коли чую, що хтось говорить мені про «відкриту особу», то стаю підозрілішим та вимогливішим. Я спочатку прагну переконатися, з чого ця особа спустошилася.
Лише від когось, хто спустошився від усього, хто відірвався від самого себе – я можу очікувати всього.
Лише особа, яка звільнилася з марнославства, пихи (також з марнославства та пихи стосовно посту, покути, зречення, убогости, чистоти, своєї іншости) має право називатися відкритою особою.
Я хотів би сказати – це звучить як парадокс, – що я лише прагну зустріти особу, яка погодилася «зникнути».
Ні. Я не звертаюся до фарисея, який перераховує свої релігійні досягнення (Лк. 18:9 і наст). Натомість я наближаюся до митника, який «відкривається» на дар.
Правду кажучи, молитва стає замкненням – особливо тоді, коли людина перераховує свої заслуги, а також тоді, коли постійно акцентує на своїх гріхах. (Є спосіб неустанного перераховування гріхів, який може бути схиленням над собою – отож, замкненням. Митник не рахує своїх гріхів, він лише називає себе грішником, отож, відкривається на прощення).
Натомість, молитва стає відкритістю, коли вчить мене помічати й цінувати Божі дари.