Під час безконечних днів, які доводилося проводити на піщаних дюнах, погляд інстинктивно біг кудись вдалечінь та охоплював якнайширше коло горизонту. Це був неймовірний вигляд: нескінченна кількість досконалих форм, небувала послідовність різноманітної тональности кольорів у найдивніших комбінаціях – від блакиті неба до полум’яної червоности піску.
Проте короткочасний стан захоплення швидко минав і поступався місцем нудьзі, бо вся оця краса була дуже монотонною. І очі поволі були змушені зменшувати поле бачення, зосереджувати увагу на більш обмеженому просторі. Покинути поверхню й проникнути углиб.
Зовнішня панорама осяює тебе і навіть ранить. В якийсь момент ти вже не можеш цього терпіти. Починаєш підозрювати, що те, що перебуває під поверхнею, цікавіше, ніж те, що видиме. Що справжній пошук – це глибинний пошук. Що ця казкова, висохла земля вміщає в себе невикористані копалини, життя, яке чекає на виявлення та «визволення».
Отож, молитва – це запрошення зійти до глибин свого єства.
Молитва – це пошук тієї частки самого себе, якої ще не знаєш. Це вміння дивитися углиб, щоб зауважити дійсність та цінності, про існування яких ти навіть не здогадувався. Це спостереження за тією сферою свого єства, про яку ти не надто дбав, сферою, яка може приховувати в собі найдивніші несподіванки.
Дж. Саліван незадовго до своєї смерти писав: «Трагічно не те, що якась людина помирає, що ніч поглинає чийсь погляд, якесь слово, виплекане життєвим досвідом. Трагічно те, що людина може померти, не відчувши, не переживши, навіть найменшою мірою, нечуваних багатств нескінченности свого єства».
* *
У пустелі ти можеш стоптати свої ноги, ходячи по піску, можеш покалічити їх об каміння. Але «людиною пустелі» стаєш щойно тоді, коли починаєш контактувати з глибиною.
Тоді монотонність поступається місцем здивуванню. Відсутність людей готує зустріч.
Так. Зустріч зі самим собою. Бо ти зникаєш собі з очей, навіть не підозрюєш, яким ти можеш бути.
Пустеля змушує тебе зійти до неторканих глибин твого серця, де єдиний ризик – це жити правдиво.
Хто рухається на поверхні себе самого, лише доторкається до життя, часом топче його. Така особа навіть не помічає, що справжнє життя проходить деінде.
Але кому захочеться «зняти сандалі з ніг» (пор. Вих. 3:5), бо місце, на якому стоїть, святе – і врешті почати свердлити углиб?
Досягнення астронавтів викликають захоплення.
Але це «інтронавти», тобто люди, що досліджують глибини свого єства, знаходять великі території, де можливе життя.
Криниця глибока, а в тебе немає мотузки
Хтось скаржиться: я не вмію молитися. Або: зараз не спроможний молитися.
Я заспокоюю таких людей: не переймайся. Доведи до завершення це невміння, нехай воно стане неспроможністю.
Апостол Павло використовує лікарське визначення: «astheneia» (дослівно «без сил»), від якого походить астенія, слово, яке означає кінцеву вичерпаність та безсилля.
Людина сама не спроможна молитися.
Отож, саме тоді «…Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26).
Якщо йдеться про молитву, то людина – це істота, яка не знає.
Не знає, про що просити.
Також не знає, як просити.
І коли відчуває оте своє «незнання», то Святий Дух заступається і починає керувати нею, освячувати, підказувати, підтримувати.
Святий Дух «створює» молитву в серці віруючого.
Молитва тоді є християнською, коли її формує Святий Дух.
Апостол Павло категорично стверджує: «І не може сказати ніхто: Ісус то Господь, як тільки Духом Святим» (1Кор. 12:3).
У пустелі я почув такий арабський вислів: «Вода спить на дні дуже глибокої криниці. Нещасний той, хто не має достатньо довгої мотузки».
Християнин не стверджує, що має «мотузку», потрібну для черпання води з глибокої криниці молитви, цю мотузку він отримує в подарунок.
Святий Дух не обмежується лише даруванням цієї «мотузки». Не обмежується спричиненням, підказуванням молитви. Він молиться в нас, «невимовними зідханнями» (Рим. 8:26). Апостол Павло також каже: «Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!» (Гал. 4:6).
* *
Людина тоді відкриває молитву, коли визнає свою неспроможність молитися.
Я насмілився б сказати, що треба молитися доти, доки не дійдеш до усвідомлення цієї неспроможности.
Молитва – це не стільки досягнення, а радше надання можливости Святому Духові молитися в нас, людях, хворих на астенію.
Зрозуміло, що я молюся. Однак це вже не я молюся. Це Святий Дух молиться в мені.
Коли кажемо Богові «Ти»
У зв’язку зі загальними проявами «звернення уваги на Схід» – а з цим пов’язані як позитивні наслідки, так і сумнівні, як серйозні справи, так і езотеризми доволі сумнівної якости – варто наголосити на специфіці християнської молитви.
На відміну до різних містицизмів, які викидають тебе в розріджену атмосферу, християнська молитва прибиває твої ноги до землі. Вона не дозволяє, щоб ти відривався від реальних проблем, від конкретних ситуацій, від людських обмежень та зумовленостей.
Людина, віддана спогляданню, мешкає «в небі на землі» (так стверджує св. Іван Ліствичник), а її голова зовсім не витає в хмарах. Така людина радше змушує небо наблизитися до нашої земної шкарлупи (тому церкви мають куполи, помальовані в блакитний колір!).
Споглядальник – це людина, яка вміщає своє серце в серце світу.
На відміну від розмаїтих містицизмів, які нищать особистість, християнська молитва є особистою та цілком особовою.
Це діялог сина з Отцем. Це сопричастя.
Молитва тоді є християнською, коли, прикликаючи Бога, ми звертаємося до Нього на «Ти».
Молитва загубленого
Пустеля змушує людину переживати крайні ситуації. Вона доходить до місць, які межують з розпачем.
Людині загрожує голодна смерть або ж загибель від спраги. Вона може збожеволіти через самотність.
Тут йдеться не лише про незручності, пов’язані з відсутністю багатьох речей, а про те, що людина позбавлена комфорту, що в неї виникають різні труднощі, що пісок перешкоджає їй бачити.
Людина почувається загубленою. І це треба розуміти дослівно.
У такому екстремальному стані й лише в такій крайній ситуації молитва стає проханням про неможливе.