Сьогодні вранці на дюнах я не можу звільнитися від цілої низки запитань, які по-зрадницьки полонили мене. Тепер знаходжу їх у собі, вони мене інтригують.
Я розумію, що не зможу легко звільнитися від них. Мушу поглянути їм у вічі.
Три слова постійно терзають мене. Три дійсності, які я бачу в зовсім іншому світлі, ніж зазвичай. І мене охоплюють сумніви. Щораз ближче підкрадаються безпідставні підозри.
-
Спільнота.
Я запитую себе, чи у відсутність належного порозуміння в деяких спільнотах може бути спричинена тим, що там надто багато слів, а ніхто не вміє промовляти мовчанням? Там немає довіри до мовчання як до засобу порозуміння. Людина живе ілюзією, що достатньо наблизити намети, поставити осіб поруч, щоб наблизити серця.
Ніхто не підозрює, що лише створюючи деяку віддаленість, можна запевнити простір інтимности для осіб. Маючи гарантію виміру самотности, люди починають створювати спільноту.
Йдеться про досвід спільноти через глибину.
Інша, поверхова спільнота не є спільнотою. Це відчуженість.
Леонардо любив повторювати: «Якщо ти будеш самотній, ти будеш твій». А я ще додав би: «Крім того, що будеш цілковито твоїм, будеш також цілковито для інших».
Самотність породжує осіб, спроможних справді не належати собі. Вони здатні віддавати себе.
-
Самореалізація
Припускаю, що деякі форми самореалізацїї, дуже популярні сьогодні, свідчать про неусвідомлену форму егоїзму. І це саме тоді, коли самореалізація відбувається через відкриття на інших, через обмін, міжособові стосунки. Це значить, що самореалізація є самоціллю. Інші стають знаряддям, тобто зведені до рівня предметів.
Я інвестую капітал любови, доброти, шляхетности, але залишаю собі право отримати відсотки, отримати дивіденди від самореалізації.
Саме в пустелі я побачив, що любов до іншої особи проходить через шлях зречення, жертви, а не самореалізації.
Людина, коли турбується про реалізацію своєї особистости, дедалі більше стає людиною, «схиленою над собою», про яку говорив Лютер, тобто такою, що не вміє відкритися на інших. Людиною, яка попри твердження про свою відкритість, насправді не виходить поза себе. Не входить у світ інших. Але змушує інших, щоб стали частиною її власного світу.
Це лише через «пожертву собою», через афірмацію не-себе людина стає здатною дарувати. Щобільше, вона сама стає даром.
Євангеліє, як мені видається, вчить «відмовитися від себе», тобто дослівно не пізнавати себе, щоб не мати справи з власним я-володарем та я-торгашем.
Від осіб, які не переймаються своєю самореалізацією, інші можуть отримати все.
Гадаю, що ніхто не хоче стати цеглиною в конструкції моєї людської та духовної особистости.
Той, хто руйнує споруду свого «я», забуваючи про себе, спроможний віддати своє життя як дар.
-
Медитація
Мене вчили завжди визнавати медитацію практикою, яка має на меті нагромадження ідей, розвиток думки. Тут я починаю підозрювати, що медитація полягає в тому, щоб виключити думки. У тому, щоб обдарувати розум свободою, звільнити його, отож, підготувати не на прийняття нової ідеї, а чогось цілком іншого.
Медитація в пустелі нагадує суботу. Медитувати означає «святкувати суботу», тобто згідно з етимологією слова – припинити, перервати нитку розумування. Перестати думати. Припинити розумову працю. Нічого не робити.
Медитація не є ключем, який заведе мене до багатої бібліотеки. Це ключ, який відкриває двері, що ведуть до нового способу життя. До нового неочікуваного виміру життя.
Медитація не наповнить мені мозку, не забезпечить розум можливістю помірятися силами зі світом.
Натомість вона спорожняє мої валізки. Робить мене нагим.
Медитація робить мене неприготованим до неочікуваних справ.
Лише тоді, коли медитація дозволить тобі обнажитися з усіх ідей на тему Бога, може трапитися щось неймовірне.
Так. Мені може трапитися Бог.