У пустелі я не зустрів ані левів, ані пантер, ані сов.
Зате я зблизька бачив малого пустельного лиса. Його, не знаю як, зловили кілька хлопців зі села в околиці Бені Аббес. Вони тріумфально ходили з ним довкола, ведучи на мотузці.
Я уважно спостерігав за ним. Біла, видовжена мордочка, горіхова шерсть, худорлява будова тіла, швидкі та звивисті рухи. Але найбільше мене вразили його вуха. Широкі, довгі, дуже рухливі.
Коли лис рухає ними по колу, то використовує їх також, як вентилятори. З їхньою допомогою він рятується від страшної спеки.
Але насамперед вуха служать малому лисові для того, щоб на великій відстані вихоплювати звук кроків ворога.
Вони – ніби надзвичайні антени, які чують навіть ледь помітний шурхіт.
Довіряючи своїм вухам, лис виходить вночі й вслухається в тишу пустелі.
Можна було б сказати, що вуха лисові навіть потрібніші, ніж очі.
Я без найменших вагань обрав лиса своїм улюбленим звірятком на період мого перебування в пустелі.
Молитва полягає не стільки в мовленні, скільки в перебуванні та вмінні слухати.
Треба фіксувати кроки, які наближаються здалеку.
Вгадувати присутність та голос.
Й опиратися спокусі втекти.
Голос дозволяє побачити
Пустеля формує бачення, а насамперед слухання.
Зір очищений від матовости, а слух – з оглушення.
Обидва органи чуття визволяються зі замішання та спрямовуються до Того, хто є Образом Отця та Його Словом.
Отож, очі та вуха навертаються. Вони спрямовуються в один бік.
Я сказав би навіть, що в пустелі більше значення має приготування до вслуховування.
Йдеться про те, щоб почути голос, який є запрошенням, наказом, закликом, визнанням любови, пропозицією дружби.
А для цього потрібне поглиблення зв’язків, які об’єднують Того, хто кличе, і того, кого кличуть. Що сильніший та винятковіший цей зв’язок, то легше «розпізнати» голос.
Наречена з «Пісні Пісень» у всьому чує голос Нареченого.
«Голос мого коханого!… Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує» (П. п. 2:8).
Голос невловимий, та серце вчуває його навіть під час сну:
«Я сплю, моє ж серце чуває… Ось голос мого коханого!… Стукає…» (П. п. 5:2).
Коли питає про стражників, чи бачили вони «того, кого покохала душа моя» (П. п. 3:3), на неї чекає розчарування. Очі не спроможні надати потрібну інформацію.
Ліпше довіритися голосові:
«О, дай мені почути твій голос!» (П. п. 8:13).
* *
Вночі вівцям у загороді може видаватися, що вони загубили пастиря. Вони знаходять його вранці, не тоді, коли бачать, а коли «слухають його голос» (пор. Ів. 10:3).
Тоді настає зустріч, взаємне пізнання завдяки цій особливій «літургії голосу».
«І свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його» (Ів. 10:3-4).
Це голос допомагає відрізнити пастиря від чужих. Голос повертає те, що було забране в очей.
* *
У великодній ранок Марія Магдалина, довіряючи «зорові», починає плакати, бо усвідомлює, що від неї забрано. «Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його!» (Ів. 20:2).
Знаходить Його по голосу:
– Маріє…
– Учителю!..
Очі не дали їй змоги розпізнати Господа. Бо вони вирішила, що це садівник. Але голос не підводить. Тембр, інтонації, ім’я, сказане по-особливому, пробуджують іскру «впізнання».
Також і вона, як вівці в загороді, розпізнає Пастиря. «Свої вівці він кличе по йменню» (Ів. 10:3).
Треба мати відвагу, щоб піти за Іваном Христителем у пустелю, у ті місця, де ніколи й нікого не видно.
Самітник погоджується закрити очі. Відкидає розпізнання, яке приходить з боку очей.
Але раптом «дуже тішиться з голосу молодого» (Ів. 3:29).
Людина пустелі, яка змусила себе мовчати, віднаходить у собі власний голос, який раптово виривається назовні. Голос відважно відповідає на поклик іншого голосу й біжить назустріч швидше від кроків: «Прийди, Господи Ісусе!» (Об. 22:20).
Отож, це голос, який уможливлює об’явлення. Встановлює контакт.
Попереджує зустріч.
Прославляє володіння.