Є певна схожість між стадом, що йде за “Юдиним цапом”, і підлітками, яких “накручують” їхні ровесники. Одні змушують инших уживати героїн, нюхати наркотики, здобувати сексуальний досвід, керувати авто в нетверезому стані чи навіть стріляти. Але навіщо вони роблять такі жахливі речі? Невже їм байдуже до свого життя? Більшості не байдуже. Однак постійний тиск змушує підлітків наслідувати своїх лідерів, він набагато сильніший від їхнього прагнення безпеки й добробуту. Дорослі теж мають подібні проблеми. Як зауважив цар Давид, усі ми блукаємо, як вівці.
Звідки в людини цей непереборний потяг? Керує нею могутнє прагнення любови, бажання належати до спільноти й отримувати схвалення й визнання. Ті, кому не вдалося заспокоїти цих фундаментальних потреб, иноді навіть зупиняються у своєму психічному розвитку. Відомо, наприклад, що немовлята, яких не люблять і до яких не торкаються, можуть через це навіть померти. Схожа ситуація виникає й серед деморалізованих дорослих. Під час війни в Кореї на початку п’ятдесятих років, китайські комуністи використовували в таборах військовополонених метод, який називався “промивання мізків”. Він полягав у тому, що в’язнів ізолювали від їхніх лідерів і від усього, що для них становило цінність.
Вони отримували лише погані вістки, а будь-яку добру новину чи слова втіхи з дому блокували. В’язням наговорювали одне на одного всіляку гидоту, у результаті чого ніхто не знав, кому можна вірити. Їхню батьківщину висміювали й критикували вдень і вночі. Коротше кажучи, кати намагалися усунути все, що хоча б щось означало для в’язнів. Яким був результат? Понад три тисячі загартованих у боях солдатів лягли на нари, поклавши під голову коци, й… померли. Не відомо про жодну иншу причину їхньої смерти, крім однієї – вони втратили бажання жити.
Такими нас створено: ми вразливі, потребуємо товариства й залежимо від инших людей. Дехто з нас виявляє найбільшу вразливість, головним чином, у ранньому дитинстві. Дослідження свідчать, що значний відсоток десятилітніх дівчаток вважають, що вони “товсті” й роблять спроби схуднути. Хіба ж це не приголомшливо? Діти, які мають стрибати на скакалці, бавитися й співати, турбуються про свій вигляд і про те, як їх сприймають инші. Тому нас не має дивувати, що згодом у деяких з них формується неправильний підхід до харчування, що призводить до анорексії й булімії.
Навіть на поведінку дітей дошкільного віку впливає тиск ззовні. Один мій знайомий розказав мені історію, яка сталася з його трирічною дочкою. Ця розповідь доводить, що вже від наймолодшого віку в нас є потреба любови й приналежности до спільноти. По сусідству з дівчинкою жили старші діти, які не хотіли з нею бавитися. Вони швидше бігали, вище лазили, все робили ліпше, а вона начебто цього не помічала.
Одного дня дочка прибігла додому з криком:
– Льодяника, мамо! Дай мені льодяника на паличці!
Мама вийняла з шафки льодяника й подала його доньці. Але мала вигукнула:
– Ні, матусю! Мені потрібно більше льодяників!
Мама здогадалася, що в дівчинки виникла якась серйозна проблема, тож вирішила довідатися, у чому річ. Вона дала доньці п’ять чи шість льодяників і спостерігала у вікно, що вона з ними зробить.
Дівчинка підбігла до паркана, що оточував дім. Її однолітки бавилися з другого боку загорожі. Вона почала махати до них льодяниками. Але діти не звертали на неї уваги. Ніхто навіть не підняв голови. Нарешті одна дитина помітила, що в малої є щось смачне. Тоді вони підбігли до паркана й просто забрали в неї солодощі. Дівчинка залишилася сама, а її сусіди побігли геть з льодяниками.
Мати витирала сльози, спостерігаючи за своєю сумною донечкою, яка стояла біля паркана. Ця дитина намагалася купити собі доступ до товариства, але її в черговий раз відкинули. Дівчинка дуже сильно хотіла, щоб инші діти полюбили її й дозволили бавитися з ними. Того дня вона навчилася, що любов неможливо купити, а підкуп нищить повагу. Мільйони дівчаток-підлітків відкривають для себе це правило, коли їхній хлопець каже:
– Якби ти любила мене по-справжньому, то переспала б зі мною.
Тоді вона, побоюючись бути відкинутою, жертвує своїм найінтимнішим даром, а хлопець усе одно через деякий час залишає її саму.
Діти можуть завдати життю своїх товаришів величезної шкоди, спустошити його, насміхаючись і знущаючись з них. Прикладом цього може бути лист, який я отримав від матері однієї десятилітньої дівчинки. Його написала її однокласниця з невідомих мені причин:
Страшнюча Джанет!
Ти найжахливіша на світі. Сподіваюся, ти помреш, хоча це, звичайно, не так просто. Тому підкажу тобі кілька способів:
- Забава на проїжджій частині.
- Перерізати собі горло.
- Випити отруту.
- Заколоти себе кинджалом.
Прошу тебе, зроби щось одне із запропонованого, товстухо, бо тебе всі ненавидять. Я молюся: “Ох, прошу Тебе, Господи, нехай Джанет помре. Ми потребуємо хоч трохи свіжого повітря. Чи вислухаєш мене, Господи, бо якщо ні, то всі загинемо разом з нею”. Бачиш, Джоан, не всі люди погані. Ванда Джексон
Як “страшнюча Джанет” зреагувала на цього листа? Могла його просто викинути. Але якщо Ванда популярна в класі, а Джанет – ні, то він міг глибоко зранити її, завдати їй великого болю. Зауважмо, що Ванда б’є в найболючіші місця. Критикує її вигляд, а також дає їй зрозуміти, що всі учні вважають, ніби вона гидко пахне. Інформація, яка міститься у фразах: “ти бридка” й “усі тебе ненавидять”, здатна глибоко зранити, особливо якщо дитина вразлива. Це може закарбуватися в пам’яті дитини на все життя.
НІХТО НЕ ПОВИНЕН СТРАЖДАТИ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ЙОГО ВІДКИНУЛИ
Запитай когось з дорослих про подібні ситуації з його дитинства й одразу ж почуєш історію на цю тему. Більшість добре пам’ятають, що пережили десятки років тому. Дехто тепер з усмішкою згадує про ті давні прикрі хвилини. Вільям Мейкпіс Текерей зауважив, що “гумор є коханкою сліз”. З цим твердженням погодився Родні Денджерфільд, пишучи комедію під назвою “I don’t get no respect” (“He заслуговую на повагу”). Він розповів, що дитиною його постійно відкидали, навіть його “йойо” не хотіло повертатися до нього. Джоан Ріверс зізналася, що з дитинства й аж до того часу, коли вийшла заміж, батько ставився до неї, як до пса, якому кидають кістку.
Кожен пам’ятає чимало инших поразок і принижень з часів дитинства. Коли я був у третьому класі початкової школи, то часто грав у бейсбол. Той страшний день пам’ятаю до найменшої деталі! Якийсь хлопець ударив битою м’яча, і він полетів просто в мене. То був звичайний удар, і я мав просто впіймати м’яча. Та на очах у всіх глядачів, більшість із яких були дівчата, м’яч пролетів у мене між руками. Крім того, падаючи на землю, я зламав палець. До сьогодні чую тупіт ніг, що бігли на базу. У відчаї я схопив м’яча й кинув його в напрямку судді, який зробив крок назад і дозволив йому покотитися аж до трибун. “У-у-у-у-у…” – завила половина глядачів. “А-а-а-а-а”, – верещала инша.
Того пополудня я немовби вмер. То був похорон на самоті. Тільки я один оплакував померлого. А потім, добре подумавши, вирішив кинути бейсбол. Відтоді я грав дуже рідко. Бігав, грав у баскетбол, упродовж чотирьох років, коли вчився у вищому навчальному закладі, грав у теніс. Але бейсбол перестав для мене існувати. Якби ти сьогодні відвідав той стадіон і розгріб землю в його північному куті, то знайшов би там рештки розтрощеної кар’єри великого бейсболіста; кар’єри, яка закінчилася, так і не розпочавшись.
Спробуймо, однак, трохи наблизити ці наші роздуми до домашнього життя. Коли під час бурхливого періоду дорослішання ми стикаємося із сотнями болісних переживань, криза віри в себе може збігтися з “критичною декадою”. Така криза здатна змусити нас кинути все, на чому нам раніше дуже залежало.