Як батько двох уже дорослих дітей дуже добре розумію батьківські аналогії. Завдяки цьому можу зрозуміти, що Бог відчуває до нас. Якби було конче потрібно, Ширлі і я віддали б свої життя за Данаю та Раяна. Ми щодня молимося й постійно думаємо про них. А як болісно переживаємо їхні страждання! Чи можливо, щоби Бог любив Своїх дітей набагато більше, ніж ми, які є “злими”? Адже саме так характеризує нас Слово Боже.
Коли мій син був ще дуже маленьким, сталася подія, яка допомогла мені зрозуміти батьківську любов Бога. Раянові було три роки і він захворів на серйозне запалення вуха, яке стало причиною його й нашої безсонної ночі. Наступного ранку Ширлі пішла з хлопчиком до педіятра. Лікар був уже немолодим чоловіком, який не любив плаксивих дітей. Не надто симпатизував і їхнім батькам.
Оглянувши Раяна, лікар сказав Ширлі, що запалення поширилося на барабанну перетинку й що треба вкласти до вуха вату за допомогою дуже тоненького знаряддя. Попередив, що процедура буде болісною, тож попросив, щоби Ширлі міцно тримала сина на столі. Ця інформація не лише схвилювала її, а й дала зрозуміти, що Раян страждатиме. (Хоч це все одно нічого не змінило.)
Ширлі зробила все, що було в її силах. Поклала Раяна на процедурний стіл і спробувала притримати його. Це мало що дало. Коли лікар запхав до вуха тоненький дротик, дитина вирвалася й почала страшенно кричати. Тоді педіятр розгнівався на Ширлі й сказав, що раз вона не може виконати такого простого доручення, то повинна піти по чоловіка. Я тоді був неподалік, тож швидко прийшов до лікарні. Вислухавши прохання лікаря, я притиснув малюка до стола вагою своїх дев’ятдесяти кілограмів. То був один з найважчих моментів у моїй батьківській кар’єрі.
Ситуацію ускладнювало те, що біля нас стояло дзеркало, в якому відображалося Ранове обличчя. Він дивився на мене благальним поглядом. Тоді я зазнав більших страждань, аніж мій син. То було для мене надто важке завдання. Тож я відпустив його й… отримав такого самого прочухана, як Ширлі кілька хвилин тому. Врешті-решт, однак, неприязний педіятр з моєю допомогою закінчив розпочату справу.
Пізніше я часто роздумував про свої відчуття тоді, коли Раян зазнавав сильного болю й страждань. Найбільше мене вразив вираз його обличчя. Він плакав і не міг говорити, та до мене “промовляли” його блакитні очі. Здавалося, що він кричав: “Татку! Навіщо робиш це мені? Я думав, що ти любиш мене. Ніколи й подумати не міг, що ти зробиш мені щось таке! Як ти можеш? Прошу, прошу! Перестань кривдити мене!”
Я не міг пояснити Раянові, що він мусить пережити ці страждання, що це конче потрібно, що я намагаюся допомогти йому й що то любов змушує мене притискати його до столу. Як я мав сказати йому тоді про своє співчуття? Я охоче погодився б помінятися з ним місцями, якби тільки це було можливо. Та в його очах я був зрадником, який не давав йому вирватися з рук лікаря.
І тоді я усвідомив, що в житті бувають такі хвилі, коли Бог відчуває наш жахливий біль і страждає разом з нами. Хіба ж ця реакція не типова для нашого Отця, Який безмежно любить нас? Як сильно Він, мабуть, страждає, коли ми гнівно кажемо Йому: “Як Ти міг зробити зі мною таку жахливу річ, Господи? Чому це сталося саме зі мною? Я думав, що можу довіряти Тобі! Я гадав, що є Твоїм другом!” Що Бог може зробити, аби ми зрозуміли, попри обмежені можливості нашого розуму, що наші страждання конче потрібні, що зазнаємо їх з певною метою, що кожна життєва трагедія має свої причини? Я запитую себе, чи Бог буде поруч у ту хвилю, коли зрозуміємо причини наших страждань; думаю про те, чи Він планує наші страждання.
Деякі читачі можуть сумніватися в тому, що всемогутній Бог, Який не має жодних слабкостей і потреб, може знати, що таке страждання. Та ніхто не може бути впевнений у цьому цілковито. Знаємо, що Ісус зазнав людських страждань і сказав Пилипові: “Хто бачив Мене, той бачив Отця” (Ів. 14:9). Пам’ятай, що Ісус “відчув жалощі в дусі” й зворушення, коли побачив, що Марія плаче над гробом Лазаря. Плакав також над долею Єрусалима й розповідав про біль, якого має зазнати єврейський народ. Також Святе Письмо каже нам, що “Дух допомагає нам у наших немочах” (Рим. 8:26). Тож видається логічним, що наш небесний Отець піклується про долю Своїх дітей, розділяє наш біль у важкі хвилини, “коли скорботи накочуються на нас, наче морські хвилі”[1]. Вірю, що Він страждає разом з нами.
ПІДПЕРЕЖИСЯ Й БУДЬ ГОТОВИЙ
Порушити цю тему мене змусило бажання допомогти тобі, бо рано чи пізно важкі часи настануть і в твоєму житті. Це неминуче. Працюючи з родинами, які переживають важкі моменти через хвороби, смерть, подружні й фінансові проблеми, я виявив, що у всіх осіб, котрі стикаються з кризою, водночас виникають духовні сумніви й вагання. Так діється, зокрема, тоді, коли людям здається, що події не мають логічних причин і не відомо, як їх слід розуміти. Якщо Бог не порятує людей, які опинилися в такій ситуації, їхнє розчарування швидко перетвориться на гнів і своєрідний бунт. А потім в їхніх серцях оселяться сумніви, і їхній дух почне вмирати.
Таке може статися навіть з дуже маленькими дітьми, які переконані, що Бог покинув їх. Пригадую собі одного хлопця з обпеченим обличчям. Він надіслав до свого психотерапевта ось такого листа:
Дорогий пане Ґарднер!
Якийсь дорослий чоловік, тринадцятирічний хлопець, обізвав мене черепахою. І я знаю, що він так назвав мене через моє обличчя. Думаю, що Бог теж ненавидить мене через мої бридкі вуста. А коли я помру, напевне, відправить мене до пекла. З повагою, Кріс.
Кріс цілком природно дійшов висновку, що спотворене обличчя – це наслідок того, що Бог відкинув його. На думку цієї дитини, все цілком логічно: “Якщо Бог усемогутній і все знає, то чому Він дозволив, щоби зі мною сталося таке жахіття? Мабуть, Він ненавидить мене”. На жаль, не лише цей хлопець думає так. Чимало людей вірять у таку диявольську брехню. Справді, одного дня більшість із нас почуватимуться дуже віддаленими від Бога. Чому? Тому, що ті з нас, які проживуть достатньо довго, врешті-решт постануть перед обставинами, зрозуміти яких не зможуть. А все через те, що можливості людського пізнання обмежені.
Великою небезпекою для людей, які піддаються такій спокусі, є той факт, що диявол використовує їхній біль для того, аби звинувачувати Бога. Яка ж це смертельна пастка! Лиш людина робить висновок, що ненавидить Усемогутнього, як вона відразу ж опиняється за крок від повного занепаду.
[1] Слова з відомої християнської пісні “It Is Well with My Soul” (“З моєю душею все гаразд”), написаної 1873 р. Автор тексту – Гораціо Спаффорд. Музику 1876 р. написав Філіпп Блісс. – Пер.