«Деїзм – це гріх, який деякою мірою може бути навіть небезпечнішим, ніж атеїзм, хоча і одне, і друге є гріхом проти першої Божої заповіді. Кожна людина, яка бодай трохи мислить, знає, що немає сенсу приймати щось нерозумне», – роздумує о. д-р габ. Томаш Стемпєнь.
Деїзм – це гріх, який навіть більше небезпечний, ніж атеїзм. Хоча і атеїзм, і деїзм є гріхом проти першої Божої заповіді. Кожна людина, яка бодай трохи використовує розум, знає, що немає сенсу приймати щось, що нерозумне. Хоча не всі приймають докази на існування Бога, однак такі докази існують, натомість ніде немає і не буде доказів на неіснування Бога. Тому жодна розумна людина не буде атеїстом, адже треба неабияк напрацюватися, щоб таким стати, і ще більше зусиль треба докласти, щоб залишитися атеїстом. Деїзм – це чудовий приклад літеплости, яка згідно зі словам Об’явлення (див. Об. 3:15-16) набагато гірша від холодности (приклад атеїста). Бо деїст може вважати себе розумною людиною і в своїх очах може виглядати порядним та розсудливим. Адже він визнає існування Бога і навіть переконаний, що Він є Творцем світу. Різниця в тому, що Бог не цікавиться цим світом.
Деїсти в XVIII ст. (а саме тоді зародився цей нурт) вважали, що світ – це механізм, наприклад, годинниковий, який сконструював Бог, завів і залишив, щоб далі цей механізм працював самостійно, без допомоги Творця. У сучасній постаті деїзму говориться про теорію еволюції або ж інші механізми, які Творець «запрограмував» у творінні. Хоча цей погляд видається нешкідливим, однак не можна бути одночасно християнином та деїстом. Бо в деїзмі закладено, що природа є доброю сама в собі, що механізм світу діє, тому що добрий Творець передбачив усі можливі негаразди, які тільки можуть трапитися. Однак тут немає місця для свобідної волі, а ми віримо, що Бог шанує Своє творіння, дав йому свобідну волю і водночас погодився на ймовірність того, що людина зіпсує справу Творця. Деїст, звісно ж, скаже, що досконалий Творець завчасу передбачив первородний гріх і запрограмував якийсь спосіб самоврегулювання цієї проблеми. От тільки такий механізм означав би, що Творець ставиться до Своїх творінь як до механізмів, а не як до осіб.
Отож, коли деїст каже: «Бог не цікавиться світом», то водночас ставить під сумнів все те, що Бог учинив, аби спасти людину. Тобто, появу Бога в історії, прийняття людської природи, а згодом Відкуплення, яке відкриває людині шлях до спасіння. Все те, що Бог здійснює для нашого спасіння, водночас є повнотою Об’явлення Божої Любови, свідченням того, що Бог не лише дав нам свобідну волю, а також, не зважаючи на гріх та наше віддалення, ставиться до нас з повагою. Деїст не може вірити в цю любов, не може довіряти цій любові, бо тоді він перестане бути деїстом. Спасенне втручання Бога в історію видається деїстові не дуже правдоподібним, а Бог, розп’ятий на хресті, – це вже скандал і неймовірне перебільшення. Певною мірою деїзм можна назвати «розсудливим»; він дає змогу доволі стримано ставитися до надмірної та експресивної побожности. Прояв «релігійних почуттів» – це також непотрібне перебільшення.
Отож, деїзм – це гріх, який, на мою думку, полягає насамперед у цілковитому відкиненні люблячого Бога. Тут Бог перестає бути Кимось, до кого варто звертатися, бо навіщо молитися до Бога, Який не цікавиться світом і Якого, цілком правдоподібно, зовсім не цікавить моя доля? Ставлення деїста до Бога можна порівняти зі ставленням до якоїсь зірки, яка перебуває на відстані мільйонів світлових років від Землі. Я знаю, що така зірка існує, що вона має якусь назву, але вона настільки далеко від Землі, що не має найменшого впливу на моє життя. Я знаю, що вона існує, от і все. Це просто інформація, яку, так само, як мільйони інших фактів, я тримаю у своїй пам’яті, і яка, так само, як мільйони інших, не має ані найменшого впливу на моє життя.
Для ліпшого пояснення справи варто пригадати, що в грецькій філософії також з’явився погляд, дуже близький до деїзму. Філософи, які були освіченими та мислячими людьми, знали, що існує якесь Найвище Буття, щось найдосконаліше. Однак це не був хтось, з ким можна було б нав’язати особисті стосунки. Це дуже влучно пояснив Папа Венедикт XVI, стверджуючи, що Бог філософів «не був Богом, до якого можна було молитися». А тому філософи, знаючи про існування Бога, не почитали Його. Коли апостол Павло пише про це в Посланні до Римлян, то добре розуміє, що якби вони це зробили, то мусили б змінити свою поведінку (див. Рим. 1:18-32). Початок особистих взаємин з Богом змінює усе життя людини, оскільки це заклик до навернення, згода на те, що Бог має право неустанно формувати моє життя, «втручатися» в нього і постійно бути присутнім у ньому. Справжня любов вимагає діялогу та відповіді.
У цьому місці стає зрозуміло, чому люди, яких вважають розумними, сьогодні повертаються до такого світогляду. Чому сучасна форма деїзму залишається привабливою та цікавою. Деїст обмежує Бога до постаті, яка по суті не є важливою, тож не варто нею перейматися. Він просто десь існує, так само як Туманність Краба[1]. Можна навіть читати Євангеліє, можна вивчати богослов’я, але ніщо не змусить мене ставитися до Святого Письма та вчення Церкви як до чогось, що може формувати моє життя.
Для деїста Євангеліє не є словом Благовісти та життя, а просто доброю книжкою, яку варто прочитати задля доброго сюжету. Деїст читає твори великих богословів і захоплюється їхнім інтелектом, а водночас дивується, що цей інтелект використовували для таких ялових роздумів.
Отож, деїзм залишається привабливим, оскільки його прихильники мають «святий», а точніше «диявольський» спокій. У такому спокої деїст може вважати, що він порядна людина і вміє про себе подбати. Проте таке відкинення спасенної Любови є також відкиненням самого Спасителя, тобто найбільшого щастя.
[1] Туманність Краба – волокниста туманність в сузір’ї Тельця, розташована на відстані 6500 світлових років від Землі. – прим. перекл.