«Того часу Ісус переходив ланами в суботу. А учні Його зголодніли були, і стали зривати колосся та їсти. Побачили ж це фарисеї, та й кажуть Йому: Он учні Твої роблять те, чого не годиться робити в суботу… А Він відповів їм: Чи ж ви не читали, що зробив був Давид, коли сам зголоднів і ті, хто був із ним? Як він увійшов до Божого дому, і спожив хліби показні, яких їсти не можна було ні йому, ані тим, хто був із ним, а тільки самим священикам? Або ви не читали в Законі що в суботу священики порушують суботу у храмі, і невинні вони? А Я вам кажу, що тут Більший, як храм! Коли б знали ви, що то є: Милости хочу, а не жертви, то ви не судили б невинних… Бо Син Людський Господь і суботі!
І, вийшовши звідти, прибув Він до їхньої синагоги. І ото, був там чоловік, що мав суху руку. І, щоб обвинити Ісуса, запитали Його: Чи вздоровляти годиться в суботу? А Він їм сказав: Чи знайдеться між вами людина, яка, одну мавши вівцю, не піде по неї, і не врятує її, як вона впаде в яму в суботу? А скільки ж людина вартніша за тую овечку! Тому можна чинити добро й у суботу! І каже тоді чоловікові: Простягни свою руку! Той простяг, і стала здорова вона, як і друга… Фарисеї ж пішли, і зібрали нараду на Нього, як би Його погубити?… А Ісус, розізнавши, пішов Собі звідти.»
Кілька років тому я прочитав книгу людини, яка більшу частину життя пропрацювала з бідними і знедоленими людьми на околиці Лондона. Це була безпристрасна розповідь про те, що може зробити Божа любов, яка увірвалася в тужливе, жебрацьке існування цих людей. Автор книги часто повторює, що Бог більше піклується про саму людину, ніж про багатство і успіх суспільства, готового викинути людину на звалище. Ця ідея точно виражена в назві його книги – «Люди важливіші за речі».
Наведений вище уривок містить два оповідання про те, як Ісус був покликаний до відповіді за те, що Він і Його учні працювали в суботу. Перше з них можна було б назвати так: «Люди важливіші за овець». Звичайно ж, це не означає, що для Господа вівці не мають значення: адже нещодавно Ісус говорив, що Бог піклується про кожну пташку, що впала. Але людина набагато важливіша за будь-яку тварину – і всіх застарілих встановлень Закону.
Треба розуміти, що Ісус зовсім не відкидав день відпочинку. Він не казав, що Господь більше не бажає, щоб люди дотримували суботу. Але Ісус був проти суворого дотримання суботи, якщо це могло зашкодити окремій людині. Ті законники, які зобов’язували людей дотримувати цей звичай щоб то не було, забували, чий це Закон і заради кого написані всі закони. Люблячий Бог заповідав людям відпочивати в суботу від напруженої роботи, але якщо це правило стоїть на шляху любові Бога до всіх хворих і скорботних, то дотримувати його не варто. Люди мають більше значення, ніж якісь правила, навіть якщо це частина біблійного Закону.
Коли Ісус заявляє, що «Син Людський Господь і суботі» (12:8), Він нагадує усім, що в Нього, Месії, є Божа влада. Ці слова зв’язують воєдино все, що казав і робив Ісус і що згодом призвело до Його зіткнення з владою.
Передвістям цих майбутніх зіткнень є дії фарисеїв, які нагадують сучасних цікавих журналістів, які переслідують політика, намагаючись викрити його в чомусь забороненому і заплямувати репутацію. На питання фарисеїв, чому учні Ісуса, всупереч закону, посміли зривати колосся в суботу, Він не просто виправдовує їх поведінку потребою вгамувати голод. Ісус починає з того, що наводить у приклад царя Давида, який, зголоднівши, зайшов у дім Божий і з’їв хліби, призначені для священиків. Ця розповідь дуже важлива і в той же час дуже небезпечна, оскільки цим Ісус проводить паралель між Собою і царем Давидом; Він дає зрозуміти, наскільки Його справа важливіша за Храм.
На той момент, коли відбувалася історія, про яку нагадує Ісус (1Сам. 21:1-6), Давида вже благословив на царство пророк Самуїл, але царем все ще був Давидів суперник – Саул. Коли Давид і його послідовники прийшли в дім Божий у Шіло, їм дали покуштувати священного хліба, який зазвичай їли тільки священики. Усе це, звичайно ж, відбувалося до будівництва Храму в Єрусалимі.
Посилаючись на цю історію у виправдання Своїх учнів, Ісус неявно давав зрозуміти, що Він, як і Давид, – істинний Цар, благословенний Богом на царство, проте Який ще не зайняв трон. У більшій частині Євангелія говориться про той шлях, яким пройшов Ісус від благословення на владу (хрищення) до сходження на престол, – на хрест. Крім того, Ісус і Його справа не просто важливіша за храм (як і будь-якої речі), а важливіша за сам Храм Соломонів і усього, що в ньому відбувається.
Тому промова Ісуса є викликом священикам і фарисеям, які вважали себе охоронцями традицій. Коли Ісус прийде в Єрусалим, Його ставлення до традицій і Храму, кінець кінцем, призведе до арешту, тортур і розп’яття. Матвій хоче показати нам, як тінь цього майбутнього падає на всю історію Ісуса.
Подумайте про те, які речі у вашій сім’ї, вашій церкві цінуються вище, ніж людська особистість. І що це означає – визнати Сина Людського хазяїном цих речей?