«І прийшов Він до Своєї батьківщини, і навчав їх у їхній синагозі, так що стали вони дивуватися й питати: Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні? Чи ж Він не син теслі? Чи ж мати Його не Марією зветься, а брати Його Яків, і Йосип, і Симон та Юда? І чи ж сестри Його не всі з нами? Звідки ж Йому все оте? І вони спокушалися Ним. А Ісус їм сказав: Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй та в домі своїм! І Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру.»
Восьмирічна дівчинка повернулася зі школи з широко розкритими від збудження очима, притискуючи до себе кларнет як улюбленого плюшевого ведмедика. Цим ранком у неї був перший урок музики, і їй не терпілося показати свої досягнення батькам. Дівчинка акуратно поставила ноти на нову підставку, узяла кларнет і спробувала зіграти коротеньку мелодію, якій її щойно навчив викладач. Деякі ноти прозвучали правильно, але інші були схожі на крик переляканої курки. Батько дівчинки, втомлений після довгого робочого дня, не міг цього винести, і мати запропонувала їй піти потренуватися в іншій кімнаті. Дівчинка, стримуючи сльози, вийшла за двері, але грати більше не захотіла. Через декілька днів кларнет був повернений до школи, і уроки припинилися. Але навіть через десять років, коли я знову зустрів цю дівчинку, вона все ще з образою згадувала про цей випадок.
Ми вважаємо нормальним, що члени сім’ї ставляться один до одного не так дбайливо і терпимо, як до сторонніх людей, більш охоче прислухаються саме до них, ніж до своїх батьків або дітей. Але звичайно ж, думаємо ми, в Ісуса було все інакше: Його сім’я і земляки з готовністю приймали слова найбільшого учителя, якого колись знав світ, чи не так?
Одним із суттєвих моментів в Євангелії є те, що Ісус не був виключенням з правил, Він був одним з нас. Іван писав: «А коли Він прийшов в Галілею, Його прийняли галілеяни» (4:45). Ісус був для них хлопчиком із сусідньої вулиці, сестра і брати якого як і раніше живуть поруч. Для них здавалося, що така людина не може бути кимсь особливим. Можливо, треба мати особливу чуйність і упокорювання, щоб сприйняти щось нове і бентежне від близької людини. Схоже, що жителі Назарету таких рис не мали.
Матвій включає розповідь про земляків і сім’ю Ісуса після ряду притч про Царство Небесне. І ця розповідь є строгим попередженням усім тим, хто вважає вчення Ісуса простим уроком про життя, мораль, духовність, зрозумілим для будь-якої людини. Але це далеко не так. Ми отримали бентежний і небезпечний урок, який може відштовхнути чутливих людей. А ті, хто знав Ісуса з дитинства, відчували сумніви щодо серйозності того, про що Він говорить. Можливо, вони вважали, що цьому учителеві краще піти і «зіграти свою мелодію» на задньому дворі, а ще краще – в іншому місті.
Неприйняття Христа в Назареті, поза сумнівом, провіщає більш повне неприйняття Його вчення і той виклик, який кинуть Ісусові первосвященики і римські солдати в самому кінці Його земного життя. Це нагадує нам про те, що проповідь Євангелія ніколи не буває легкою справою, що багато хто зустріне нас з недовірою, – так само як Христу не хотіли вірити жителі Його рідного міста. Проте цей євангельський епізод може утішити і надихнути нас, незважаючи на Ісусові слова про долю пророків. Адже ми знаємо, що ті самі жителі Назарету і члени сім’ї Ісуса, які раніше не приймали Його вчення, – мати Марія, брати Яків, Йосип, Симон та Юда, – після Воскресіння Христового сталі великими лідерами ранньої церкви. За допомогою Божої любові можна достукатися до сердець навіть тих людей, які зараз є супротивниками Євангелія. Якщо ми всюди бачимо знаки Господні, то повинні з упокорюванням приймати ситуацію неприйняття Ісуса жителями Його рідного міста. Це може стати важливим показником, хоча і негативним, що Бог дійсно діє. Якщо з’являється щось нове, то люди, які застряглі в старому, звичайно ж, будуть скривджені нагадуванням про це. Але коли ви використаєте цей аргумент, переконаєтеся, що йдеться про саме Євангеліє, а не про ваші амбіції сказати своє нове слово.