«За два ж дні була Пасха й Опрісноки. А первосвященики й книжники стали шукати, як би підступом взяти Його та забити. Вони говорили: Та не в свято, щоб бува колотнеча в народі не сталась.
Коли ж Ісус був у Віфанії, у домі Симона, на проказу слабого, і сидів при столі, підійшла одна жінка, алябастрову пляшечку маючи щирого нардового дуже цінного мира. І розбила вона алябастрову пляшечку, і вилила миро на голову Йому! А дехто обурювались між собою й казали: Нащо таке марнотратство на миро? Бо можна було б це миро продати більше, як за три сотні динаріїв, і вбогим роздати. І нарікали на неї. Ісус же сказав: Залишіть її! Чого прикрість їй робите? Вона добрий учинок зробила Мені. Бо вбогих ви маєте завжди з собою, і коли схочете, можете їм робити добро, Мене ж не постійно ви маєте. Що могла, те зробила вона: заздалегідь намастила Моє тіло на похорон… Поправді кажу вам: де тільки ця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!
Юда ж Іскаріотський, один із Дванадцятьох, подався до первосвящеників, щоб їм Його видати. А вони, як почули, зраділи, і обіцяли йому срібняків за те дати. І він став вишукувати, як би слушного часу їм видати Його.»
В розділі 13 грозові хмари згущуються над Єрусалимом, на початку розділу 14 вони зібралися над головою Ісуса. Паралель між цими двома ситуаціями суттєва: Ісус передбачив долю Храму (загибель від рук ворогів-язичників) і та ж доля тепер спіткає Його. Новозавітні автори бачили цю схожість і кожен на свій лад використовували її, намагаючись осмислити смерть Ісуса.
З цієї миті оповідання Марка цілком зконцентровується на прийдешній страті Месії. Перші рядки розділу схожі на драматичну сцену, на велику картину-триптих: посередині – головна подія, жінка з «алябастровою пляшечкою миру», але похмурий сенс цієї картини стає ще зрозумілішим, коли ми звертаємо увагу на праву і ліву її частини: з одного боку – первосвященики, що змовляються, – а з другого – Юда, що відправився укласти з ними угоду. Кожна деталь у цій Марковій розповіді підказує, що кінець вже близький. Це знає Ісус; це готують священики з Юдою; і безіменна жінка з миром, покоряючись передчуттю, «що могла, те зробила» і умастила Ісуса для поховання.
Настала пасхальна пора, пора святкування свободи. Щороку, аж до нинішнього дня, єврейський народ згадує історію Виходу з Єгипту, звільнення з фараонового рабства, і довгого шляху через пустелю в Землю Обітовану. Пасхальний період вибрав Ісус для остаточного зведення рахунків з Храмом і його ієрархією, завершального (як Він вважав) конфлікту між тим визвольним рухом, якому Він поклав початок, і новими фараонами – світською владою язичників і неправдивим використанням Храму. Досі Він діяв подібно до Мойсея, здійснював вражаючі справи, знаки швидкого звільнення. Настав час перейти через Червоне море. Майже в усьому, що станеться тепер, звучатимуть відгомони пасхальної теми, дуже важливі для тлумачення цих подій.
З тих же самих причин пасхальний період не дуже підходив для арешту і розправи над Ісусом. Влада, ясна річ, побоювалася заколоту, а тому вважала за краще б покінчити з Ісусом потихеньку. У місті, забитому паломниками, у місті з множиною поворотів і провулочків, бічних проходів і потайних дверей (багато з них збереглися і в сучасному Єрусалимі), стражники первосвящеників навряд чи змогли б виділити Ісуса з натовпу і схопити Його – хіба що хтось погодився їх проводити. Це завдання узяв на себе Юда.
Багато віків люди марно роздумували, намагаючись розгадати рушійні мотиви зради. Найвірогіднішим видається розчарування: після тріумфального входу в столицю, коли натовп вигукував вітання і розмахував віттям, Ісус задовольнявся символічною демонстрацією влади і дискусією з місцевими книжниками. Але такого пояснення навряд чи буде достатньо. Інші учні теж були збентежені, тривожилися і боялися, і нікому не спадало на думку, що все, сказане Ісусом і багаторазово повторене Ним у дорозі, потрібно розуміти буквально.
Як не збиралися вони розуміти буквально і ті дивні слова, які Він вимовив на захист жінки, що помазала Його. Це відбувається знову і знову, коли людина відмовляється від стриманості у своєму поклонінні Ісусові, віддає Йому всі свої цінності, свої книги, свій танець, свою музику, усе виливає, покоряючись сердечному пориву, – а інші, спостерігаючи це з боку, обурюються непристойною і позбавленою смаку «виставою». Я з дитинства любив традиційну церковну музику і мені добре знайома спокуса зверху вниз дивитися на тих, хто віддає перевагу іншим, не таким «помірним» музичним стилям – так, їм бракує зовнішнього лоску, зате вони виграють у щирості, у вільному прояві духу. Заклик злити дорогоцінне миро на голову Ісуса звернений не до кожної людини, але якщо хтось відчув це покликання, нехай інші поставляться до нього з повагою.
Неприязні коментарі присутніх – схоже, вони звикли приховувати власні емоції і їх шокує такий відвертий прояв почуттів – викликають абсолютно несподіване, причому подвійне, заперечення Ісуса. У відповідь на пропозицію продати це миро за великі гроші («більше, як за три сотні динаріїв») і роздати жебракам (динарій складав плату робітника за день, триста динаріїв – річний дохід простого трудівника) Ісус всупереч власному вченню про жебраків вимагає, щоб передусім потурбувалися про Нього напередодні Його швидкої смерті. Він намагається все ж вселити учням те, чого вони як і раніше не бажають чути: Йому вже мало часу залишилося перебувати з ними, і якщо тільки все Його покликання і служіння не було помилкою, увесь сенс їх буття, основа їх ідентичності – присутність Ісуса з ними. Можна порівняти це місце з 2:20, де Ісус говорить про те, що «заберуть молодого від них».
Але друге заперечення Ісуса надає несподіваний і страшний сенс вчинку цієї жінки: Він говорить, що вона помазала Його тіло «на похорон». Вона зробила це заздалегідь, очевидно тому, що Ісус буде страчений жорстоким способом, що не залишає можливості для своєчасного помазання (Ісус це знає). При цьому не мається на увазі, ніби і жінка здогадалася про ту долю, що загрожує Йому. Вона діє спонтанно, від повноти серця, інтуїтивно проникаючи в саму суть речей, відкидаючи зарозумілі чоловічі зауваження і нехтуючи чоловічими змовами. Не випадково ця історія часто наводиться як доказ того, що жінка чинить правильно, коли чоловіки навколо неї не розуміють, що відбувається.
Ісус йде на хрест, і люди, що оточують Його, реагують на ситуацію дуже несхожим чином. Марковим читачам варто замислитися над власною позицією, почуттями, ставленням до того, що відбувається. Як мовиться в старовинній пісеньці: «Чи був ти, чи був ти поруч, коли розпинали мого Владику?» Ми всі там були, але важливіше інше питання: а що при цьому відбувається в тобі? Чи був ти серед тих, хто вважав за краще відвернутися і не дивитися на «надмірний» прояв благочестя? Чи як Юда – розраховував щось отримати для себе з Його смерті, раз вже Йому все одно помирати? Чи не порадів щасливому позбавленню від баламута? Чи ти справді хотів віддати все, що маєш, і ушанувати цю дивну людину, нежданого Месію з Його парадоксальною Пасхою?