«Вояки ж повели Його до середини двору, цебто в преторій, і цілий відділ скликають. І вони зодягли Його в багряницю і, сплівши з тернини вінка, поклали на Нього. І вітати Його зачали: Радій, Царю Юдейський! І тростиною по голові Його били, і плювали на Нього. І навколішки кидалися та вклонялись Йому… І коли назнущалися з Нього, зняли з Нього багряницю, і наділи на Нього одежу Його. І Його повели, щоб розп’ясти Його. І одного перехожого, що з поля вертався, Симона Кірінеянина, батька Олександра та Руфа, змусили, щоб хреста Йому ніс. І Його привели на місце Голгофу, що значить Череповище. І давали Йому пити вина, із миррою змішаного, але Він не прийняв. І Його розп’яли, і поділили одежу Його, кинувши жереб про неї, хто що візьме. Була ж третя година, як Його розп’яли. І був написаний напис провини Його: Цар Юдейський. Тоді розп’ято з Ним двох розбійників, одного праворуч, і одного ліворуч Його. І збулося Писання, що каже: До злочинців Його зараховано! А хто побіч проходив, то Його лихословили, головами своїми хитали й казали: Отак! Ти, що храма руйнуєш та за три дні будуєш, зійди із хреста, та спаси Самого Себе! Теж і первосвященики з книжниками глузували й один до одного казали: Він інших спасав, а Самого Себе не може спасти! Христос, Цар Ізраїлів, нехай зійде тепер із хреста, щоб побачили ми та й увірували. Навіть ті, що разом із Ним були розп’яті, насміхалися з Нього…»
Миротворчим військам, які нерідко застосовуються в останні десятиліття в різних куточках планети, часто доводиться стикатися із серйозними провокаціями на місцях. У солдатів наростає гнів і образа на людей, які спричиняють їм стільки неприємностей, і навіть ранять або вбивають їх товаришів. Навіть під поглядами репортерських камер і всупереч строгому статуту раз у раз трапляється, що миротворці, доведені до межі повстанцями, які знущаються з них, користуються слушною нагодою і, якщо вдається захопити полоненого, жорстоко, по-садистському зганяють на ньому свою злість.
З подібної сцени починається розповідь Марка про страту. Тележурналісти римському гарнізону в Єрусалимі не докучали, і міжнародний суд з прав людини їм також не погрожував: вони робили свою справу, тобто за допомогою грубої сили підтримували закон і порядок. Спочатку вони знущалися з Ісуса (одягнувши Його в пурпур, немов царську особу чи сенатора), а потім перейшли до прямої фізичної наруги (наділи колючий вінець, плювали в Нього, побили – швидше за все, жезлом центуріона). От що вони завжди мріяли зробити з царем юдеїв, і вже звичайно не упустили свій шанс. Приниження і знущання – от що створили з Ним.
Ця жорстока сцена – перша в черзі кадрів, що швидко змінюються. Марко будує розповідь про розп’яття за допомогою таких кадрів, немов поміщених в альбом з фотографіями, одна деталь йде за другою, а разом вони складаються в пунктирну розповідь, де один епізод майже миттєво змінюється другим. Ні на хвилину не затримується він на якійсь окремій темі, за винятком головної, яку розвиває на всі лади: Ісус помирає як єврейський Цар. Він перейняв на Себе долю і рок Ізраїлю, як його помазаний представник, і тому Його смерть означає для Марка те, що вона означає. В Ізраїлі концентрується вся несправедливість і жорстокість світу (для людини, яка писала в 66-70 н.е. так воно і було), але Месія, Цар, вже перейняв усе зло на Себе і відкрив шлях спасіння, спокутування для всіх, хто піде за Ним.
Наступний кадр – людина на ім’я Симон, з Кирени, міста на північному узбережжі Африки – ймовірно, з тамтешньої єврейської общини, що став паломником в Єрусалим. Уточнюється: «Батько Олександра та Руфа». Імена, що не занадто часто зустрічаються в Новому Заповіті, проте Павло передавав вітання Руфу в римській церкві (Рим. 16:13), так що, можливо, син Симона жив там і став членом общини. Християнство I ст. було тісним, майже сімейним. Обставини смерті Ісуса згадувалися і переказувалися по домівках, тим більше, якщо хтось з родичів виявився безпосереднім учасником цих подій.
Кожен, хто побував в Єрусалимі і пройшов по Via Dolorosa[*] – вірогідному маршруту від казарм до Голгофи – може уявити собі цю процесію. Зазвичай засуджені самі несли перекладину хреста, на якій їм належало висіти, – вертикальний стовп забивали на місці заздалегідь. Ісус після безсонної ночі і багатократного побиття ослаб настільки, що не міг нести Свою перекладину. Симон був у натовпі, і римляни скористалися своїм законним правом, змусили його нести хрест. Зрозуміло, хрест все одно призначався не Симонові, а Ісусові, проте натяк на веління Ісуса в Марка 8 – узяти свій хрест і йти за Ним – звучить тут виразно.
У ту пору Голгофа примикала до західної стіни. Пізніше місто збільшилося в розмірах і церква Гробу Господнього, зведена на вірогідному місці страти, виявилася всередині нових стін. Назва «Лобне місце», або «Череповище» може бути пов’язане з формою пагорба, але оскільки Марко визнав за потрібне перекласти арамейську назву, він, вірогідно, розумів його як «місце страти». Жах нагнітається. Жахливо все, що відбувається з Ісусом; саме місце, де здійснюється страта, дихає смертю.
У Марка Ісус відмовляється пом’якшити Свої страждання, випивши дурманного вина. Замість цього він до дна осушує «чашу», яку підносить Йому Отець (10:38; 14:36). Його приниження посилюється, коли солдати ділять одяг: всупереч благопристойним зображенням розп’яття на картинах і у вигляді статуй, засуджених роздягали догола. Марко, ймовірно, не перший наводить паралель між словами Пс. 21 (22):19 і розподілом одягу жеребкуванням. Перед смертю (15:34) Ісус повторює перший вірш того ж псалму, і рання Церква знаходила багато спільного між стражданнями і виправданням праведного в цьому псалмі і власними спогадами про смерть Ісуса. Євангелісти передавали свою повість так, щоб повністю виявити цю схожість.
Зазвичай над головою розіпнутого прибивали табличку з позначенням його злочину. В очах римського закону «злочин» Ісуса полягав у домаганні на титул єврейського царя. (У 70 році, захопивши Єрусалим, римляни відправили до Риму одного з месіанських вождів повстання, Симона бар Гіора, провели його в тріумфі і урочисто стратили як «царя євреїв», на знак остаточної перемоги.) Невипадково Ісус поміщений між двома розбійниками, або партизанами, – це, знову ж таки, не прості злодії чи грабіжники, але повстанці. В осередді розповіді Марка, кожної намальованої ним картини все та ж ідея: Ісус помирає тією смертю, яка була б справедлива стосовно поборників насильницького царства, озброєних націоналістів. Лука розвиває ту ж тему набагато детальніше, але в початковому вигляді ми виявляємо її вже в Марка. І – знову ж таки глибоко іронічне відсилання до колишньої сцени – тепер ми бачимо, кому «уготовано» виявитися по праву і ліву руку від Ісуса, коли Він сяде на престол як Цар (10:40).
Сцена розп’яття завершується, як і почалася, знущаннями. Тепер насміхаються євреї-роззяви та їх вожді. Усі домагання Ісуса, як явно виражені, так і передбачувані, і грізні застереження про долю Храму – усе кинуто Йому в обличчя. Він не може навіть врятувати самого Себе, твердять роззяви, де вже Йому зруйнувати Храм і відбудувати його за три дні. І – найголовніше – Месія повинен перемогти римлян, а не померти від їх руки. Якщо Він – цар, нехай зійде з хреста. От тоді вони увірують.
І за всіма цими голосами звучить Марків голос: саме тому, що Він – єврейський Цар, Він залишається висіти на хресті. У цьому Його царська місія, у цьому Його влада. За цим Він прийшов, тепер здійснюється кульмінація і впроваджується Царство. Докори і кепкування, приниження і сором, темні межі болю і мука – усе це має глибокий прихований сенс, завдяки якому хрест вселяє віру і надію маленькій Марковій общині і всім християнам, коли ми нині роздумуємо над тими подіями. От що відбувається, каже Марко, коли Владика Давида стає сином Давидовим. От що таке покликання Сина, дароване Отцем помазання, доведена до кінця місія. От яким чином розпочинається початок Царства. Прислухаємося і розчуємо з вірою той самий голос, що говорив при хрищенні і переображенні. Цей голос із скорботною гордістю повторює все ті ж слова: «Це – Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його!».
[*] «Скорботний шлях» (лат.)