«А батьки Його щорічно ходили до Єрусалиму на свято Пасхи. І коли мав Він дванадцять років, вони за звичаєм на свято пішли. Як дні ж свята скінчились були, і вертались вони, молодий Ісус в Єрусалимі лишився, а Йосип та мати Його не знали того. Вони думали, що Він із подорожніми йде; пройшли день дороги, та й стали шукати Його поміж родичами та знайомими. Але, не знайшовши, вернулися в Єрусалим, та й шукали Його. І сталось, що третього дня відшукали у храмі Його, як сидів серед учителів, і вислухував їх, і запитував їх. Усі ж, хто слухав Його, дивувалися розумові та Його відповідям. І як вони Його вгледіли, то здивувались, а мати сказала до Нього: Дитино, чому так Ти зробив нам? Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе… А Він їм відказав: Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві? Та не зрозуміли вони того слова, що Він їм говорив. І пішов Він із ними, і прибув у Назарет, і був їм слухняний. А мати Його зберігала оці всі слова в своїм серці. А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей.»
Коли я був маленьким, я кожен ранок йшов півтора кілометри до автобусної зупинки, один або з сестрою. Потім, вже один, я добирався до школи. Увечері я так само повертався додому. Я ніколи не почував себе в небезпеці, навіть взимку, коли рано сутеніло. А тепер дітей часто возять у школу на машині. Батькам раз у раз увижаються небезпеки, що підстерігають їх дітей на кожному розі.
У цьому фрагменті, можливо, найчудовіше те, що Марія і Йосип спокійно відправилися в далеку подорож з великою групою паломників з Галілеї, не перевіряючи, чи з ними Ісус. Це немало говорить нам про той світ, в якому люди жили спільно, великими сім’ями, в атмосфері взаємної довіри. Але, коли батьки Ісуса, покинувши з усіма Єрусалим, все ж спохопилися Сина і були вимушені одні повернутися в місто, столиця вже здалася для них великою і небезпечною, повною темними вулицями і чужими людьми, солдатами і торговцями, – зовсім не тим місцем, де із спокійним серцем можна було залишити свою дитину.
Хвилювання Марії та Йосипа, які шукали Ісуса впродовж трьох днів, різко контрастує з тим, як спокійно Він відповідав їм, коли вони Його знайшли. У Марії виривається докір, в якому, мабуть, перемішуються відчуття провини і полегшення, зрозумілі більшості батьків. Замість правильнішої фрази: «Як могла Я так вчинити з Тобою, забувши Тебе тут?», вона каже: «Як міг Ти вчинити так з нами?» Ісус не приймає звинувачення і дозволяє Собі відповісти матері м’яким докором, що, з погляду Луки, має величезне значення, оскільки показує зростаючу самосвідомість Ісуса. «Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе», – каже Марія. «Ні, – відповідає Ісус, – Я був у тому, що належить Моєму Отцеві». Сьогодні деякі сім’ї зберігають записи про дивні події в житті своїх дітей. Марія зберігала такі записи у Своєму серці, а цей спогад згодом не раз відгукувався уколом у серці.
Уважний читач Євангелія напевно повинен зауважити, як перекликається в Луки ця історія з іншою, утворюючи разом широке концептуальне окантування основної історії. Один з найулюбленіших читачами фрагментів його Євангелія – це розповідь про те, як по дорозі в Еммаус (24:13-35) двоє учнів засмучувалися з приводу смерті Ісуса, з моменту якої також минуло три дні. Сам Ісус зустрічає їх і розтлумачує, що всім цим подіям належало статися. У нашому фрагменті ми бачимо іншу пару, яка повертається в Єрусалим. Після трьох днів ці двоє знаходять Ісуса, Якого вважали було втраченим, а Він пояснює їм: «Повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві». Обидві історії про те, як був знайдений Ісус, Якого вважали ніби «загубленим». Схожість обох фрагментів наводить на думку, що Лука цілеспрямовано пише своє Євангеліє для людей, чиї уявлення про Ісуса смутні і приблизні.
Звичайно, знайти Його – це загалом сюрприз. Ісус не робить і не каже того, чого Марія і Йосип (чи учні, що йдуть в Еммаус) могли б чекати. Приблизно те ж трапляється і з нами. Варто нам розслабитися і почати думати, ніби ми дійсно Його розуміємо, Він йде далеко уперед або, навпаки, залишається позаду, тоді як ми бездумно йдемо далі. Учнівство завжди пов’язане з несподіванками.
Проте в центрі сюжету – Ісус у Храмі. Храм – важливе місце для Луки. Дія часто відбувається саме тут: видіння Захарії, зустріч з Семеном і Анною, дискусія з учителями Закону. Це Євангеліє і завершиться тим, що учні прославлятимуть Бога в Храмі. Але між початком і завершенням Храм і Єрусалим стануть предметом найсуворіших попереджень з боку Ісуса. Віднині Ісус кидає виклик Своїм сучасникам, кажучи, якщо вони не сприятимуть виконанню обіцянь, що стосуються Храму, Храм буде зруйнований.
Коли ми молитовно читаємо цю історію, ми легко можемо увійти до положення Марії і Йосипа – а, можливо, і Ісуса, Який демонструє твердість духу і вірність покликанню, а також послух земним батькам. Можливо, ми згадаємо, як самі загубили дорогу нам людину чи річ. Можливо, ми замислимося про те, наскільки відповідають дійсності наші уявлення про Христа; вже якщо Марія з Йосипом чекали від Нього іншої поведінки, то і ми можемо помилитися у своїх очікуваннях. Ми не повинні думати, що Він супроводжує нас всякий раз, як ми вирушаємо у своїх справах. Але якщо раптом ми відчуваємо, що нам Його бракує, то ми маємо бути готові шукати Його – у молитві, у Писанні, у таїнствах – до тих пір, доки знову не знайдемо Його.
Але, навіть знайшовши Його, ми маємо бути готові і до того, що Він не скаже чи не зробить того, чого ми очікуємо. Він «належить Своєму Отцеві» і зайнятий виконанням батьківської волі. І нам личить те ж саме.