«І до дому свого пішов кожен.
Ісус же на гору Оливну пішов. А над ранком прийшов знов у храм, і всі люди збігались до Нього. А Він сів і навчав їх. І ось книжники та фарисеї приводять до Нього в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять Йому: Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш? Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем… А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!… І Він знов нахилився додолу, і писав по землі… А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині… І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив? А вона відказала: Ніхто, Господи… І сказав їй Ісус: Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!»
До молодого царя привели двох жінок – повій, які жили в одному будинку. Обидві народили, але в однієї з них немовля вночі померло. Тепер обоє сперечалися за живе немовля. Як було в ті часи, без тесту на ДНК, визначити, яка з них – мати?
Несподіване рішення: принесіть меч і розрубайте дитину надвоє. Віддайте кожній жінці половину.
По тому, як реагували жінки на страшний вирок, цар визначив, кому з них дитина рідна: одну жінку влаштовувало, щоб спірна дитина не дісталася нікому, інша благала залишити хлопчика в живих, погоджуючись заради цього поступитися ним суперниці.
Цим царем був, як усі пам’ятають, Соломон; його суд описаний у 1 Царів 3:16-28. Таким от чином Соломон здобував репутацію мудреця. Подібний сюжет повинні були згадати євреї початку I століття, слухаючи розповідь про Ісусів суд, про жінку, викриту в перелюбі, і чоловіків, викритих у святенництві.
У цій історії є певні дивності. Передусім, вона погано поєднується з контекстом. Якщо вилучити цей уривок, розділ 7 перейде в розділ 8 набагато легше, без шва. До речі, найбільш ранні рукописи Євангелія повністю випускали цю розповідь, за віршем 7:52 по нинішній нумерації безпосередньо слідував вірш 8:12. В інших рукописах ця сцена є, але в іншому місці. Іноді її поміщають як додаток після Євангелія, а деякі навіть переносять її в Євангеліє від Луки (і, потрібно визнати, у тій формі, в якій ця історія написана, вона більше нагадує стиль Луки, ніж Івана). От чому в деяких перекладах Біблії ця історія поміщена в дужки або стоїть після всього тексту, як «додаток».
З іншого боку, можна навести аргументи і на захист нині прийнятої композиції, тим більше, що її також підтверджує ряд рукописів. В Ів. 7 Ісус учив у Храмі під час свята Кучок, а натовп і особливо влада намагалася зрозуміти, хто ж Він такий. Розділ 8 похмуріший: Ісус звинувачує юдеїв у навмисному спотворенні Його слів, у небажанні зрозуміти істинний сенс Його проповіді і гірше за те – вони роблять замах убити Його, навчені «своїм батьком, дияволом». У розділі 8 містяться найжорсткіші висловлювання, що будь-де приписуються Ісусу. Що ж сталося?
Усе виглядає так, немов Ісус зіткнувся з глибокою проблемою, що стоїть за ставленням юдеїв до Нього, до Бога, до самих себе, до покликання свого народу. Ми не зуміємо правильно зрозуміти те, що відбувається в цьому розділі, якщо уявимо собі ідилічну картину: юдеї, що цікавляться, просто стоять і слухають нового проповідника, не дуже сприймаючи Його проповідь, але і нічого поганого не роблячи. Гнів Ісуса здається ірраціональним, сам Він, з погляду фарисеїв, «не по чину» звеличується (вірші 48 і 52). Іван прекрасно розумів, яке враження Ісус справляє на цих людей.
Іншими словами, даний епізод відповідає контексту, бо тут пояснюється, що насторожило Ісуса і змусило Його усвідомити, в якій мірі Його сучасники і одноплемінники заскніли в звичному для них образі думок і як разюче несхожий цей образ думок і задум Божий. Незалежно від того, чи знаходилася спочатку історія про перелюбницю і її обвинувачів у цьому місці (хронологічно і композиційно), вона допомагає нам прочитати новий розділ. Тепер розділ починається з того, що люди зібралися побити камінням жінку; завершується розділ спробою те саме зробити з Ісусом.
Ймовірно, ця паралель повинна навести нас на якісь роздуми.
Сам епізод є класичною розповіддю про суд і мудрість Ісуса, ту саму мудрість, якої чекали від царів (нагадаємо, що в цьому розділі Євангелія від Івана постійно вирішується питання, чи є Ісус Месією, істинним царем). У цій сцені книжники і фарисеї розставляють Ісусові пастку. На що вони розраховують? Він і перелюбниці скаже, що її гріхи прощені, і вже тоді Його, безумовно, можна буде викрити в зневазі законом Мойсеєвим.
Ми і самі відчуваємо, як напружується ситуація, як розгорається гнів Ісуса. Ці люди використовують жінку (нехай вона і скоїла тяжкий гріх) як знаряддя проти Нього, вони тішаться свідомістю власної моральної переваги над грішницею і радіють, що загнали Ісуса в кут, звідки Йому вже не вибратися.
Які слова Ісус писав на піску – про це історія умовчує. (У давнину учителі нерідко писали і малювали на землі, так ілюстрували свої теореми великі геометри, не прибігаючи до дошки, крейди і проекторів.) Можна гадати, скільки нам заманеться: можливо, Він складав список інших гріхів, включивши в нього і лицемірство. А можливо, Він вирішив нагадати про гріхи пожадливих очей і серця, як у Матвія (5:28). Чи малював безглузді закарлюки, не бажаючи розмовляти з цими людьми, підкреслюючи Своє презирство до цих хитрощів.
Але все таки відповідь прозвучала, і відповідь на перший погляд досить ризикована: а що, якби в когось у натовпі вистачило зарозумілості кинути перший камінь? Але відповідь влучила саме в ціль: якщо людина викриває когось вказуючи перстом, три персти вказуватимуть на неї саму. Ісус не говорив, ніби закон Мойсеїв неправий, Він сказав інакше: якщо ми спробуємо буквально виконувати ці жорсткі приписи, вирок обрушиться на кожного. І кожен у серці своєму зрозумів це, і один за другим люди, мало не крадькома, розбрелися.
Не слід робити з цієї історії висновок (як деякі намагалися), ніби перелюб «не має жодного значення». У жодному разі – зверніть увагу на останні слова Ісуса звернені до жінки. Вона прощена, вона врятована від неминучої смерті і має віднині жити у світлі прощення. І в жодному разі не плутати прощення з потуранням. Прощення зовсім не означає, ніби гріх не має значення. Навпаки, прощення підкреслює величезне значення гріха – гріха, який Бог побажав змити, знищити.
А ще важливіше той гріх, про який піде мова тут і далі, до кінця розділу: укорінена в душах людей гріховна схильність використовувати закон, який дарував Бог, як засіб самовиправдання, тоді як насправді закон існує для того, щоб проливати світло Божого суду в найтемніші куточки людського серця. Викриваючи цей гріх Ісус буквально прикриває жінку Своїм тілом, замість неї стає під град каміння. Якщо прочитати розділ 8 у його нинішньому вигляді з початку до кінця, виявиться певна схема, яка відтворюватиметься знову і знову, аж до розп’яття. Уперше ми починаємо розуміти, як здійснюється місія Агнця Божого, Який бере на Себе гріхи світу.