Якщо подивимося на проблему під таким кутом, то побачимо, що, однак, існує дві, наскільки я орієнтуюся, можливі перешкоди, які виникають на шляху благодаті зцілення.
Перша перешкода – це відмова від прощення. Про яку б благодать не просила в молитві людина, у людському серці може залишатися певна сфера, замкнена на площину прощення: маю тут на увазі самопожертву, тобто ту жертву, на яку йдемо, пробачаючи комусь, а не приймаючи прощення[1].
Про потребу прощати іншим мовиться в іншій книжці, яку рекомендую читачеві, якщо він відчуває потребу в такій інформації[2]. Тут ідеться про фундаментальний аспект християнської любови, про милосердя, якому варто й корисно часто давати голос у своїй душі. Цей “акт прихованої любови”, як ми ще могли б його назвати, в основному можна переживати в трьох вимірах, в яких людська особа здатна налагоджувати стосунки; цими вимірами є: прощення ближньому, прощення самому собі й прощення Богові.
Обґрунтованість такого прощення пов’язана з тим фактом, що у своєму житті ми могли зазнати травми внаслідок емоційного розчарування, поразки чи приниження, що змусило нас замкнутися в собі (часто несвідомо) й ізолювати своє серце від зовнішніх упливів, у результаті чого воно навчилося втримувати величезну дистанцію між Богом, Який невпинно дає, й нами самими, котрі сприймаємо Його як когось віддаленого від нас чи того, хто з погордою ставиться до нашого минулого.
Якщо ж ідеться про прийняття зцілення, то коли в серці існує глибоко прихована відмова прощати, все виглядає так, немовби Господь проник у душу хворого й запитує його, як сліпого поблизу Єрихона: “Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?“, а маленькими буквами додає: “Але чи ти погодишся пробачити?” Отже, пропозиція зцілення є нагодою усвідомити собі, що носите в серці якусь відмову. Продовжуючи залишатися на таких позиціях, людина – незалежно від того, як обґрунтовує цю відмову – щораз більше замикається на зцілення, якого, з іншого боку, дуже прагне.
* * *
Тридцятидворічна Розалі понад десять років хворіла на розсіяний склероз. Уже давно не могла ходити. Приречена внаслідок паралічу на пересування на інвалідному візку, страждала на хронічну депресію, але її віра все ж залишилася живою. Я зустрів цю жінку під час реколекцій, які проводив у Бельгії. Після зустрічі, присвяченої воскресенню Лазаря, попросила, щоб я помолився разом з нею про її зцілення. Ми молилися дуже просто й з великою довірою до Бога, благаючи Його, щоб зробив з Розалі те, чого вона прагне. Через десять хвилин я запитав жінку, чи вона відчуває щось у ногах; відповіла, що відчуває нервове тремтіння, немовби їх пронизував струм. Я вирішив, що це добрий знак, бо знав, що таке явище у випадку неврологічної хвороби – якщо воно об’єктивне – часто є провісником благодаті зцілення, і заохотив Розалі продовжити молитву самій у каплиці. При цьому ми домовилися зустрітися наступного дня в той самий час.
Через двадцять чотири години Розалі поінформувала мене, що тремтіння припинилося й не відбулося жодного поліпшення. Я блискавично відреагував на ці слова: “Чи Ви відчуваєте до когось жаль?” Вона замислилася над відповіддю, хоча було видно, що скептично сприйняла моє запитання, не розуміючи зв’язку між ним і своїм можливим зціленням. Заперечно похитала головою, але я продовжував наполягати на своєму. Раптом жінка вигукнула: “Маю великий жаль до Ісуса за те, що Він дозволив, щоб я захворіла. То було перед моїми заручинами, коли через мою хворобу мій хлопець покинув мене”.
Я вирішив не вдаватися в спекуляції стосовно якости почуттів того юнака до Розалі, а лише запитав її: “Чи Ви не вважаєте, що повинні пробачити Ісусові?”
“Як це, Ви хочете, щоб я пробачила Йому? Я знаю, що Він є Богом і любить мене!”
“Так, але Ваше серце збунтувалося проти Нього, бо шукало того, хто винен у Вашому нещасті. Поза сумнівом, Ви не бажаєте цього, але все ще звинувачуєте Ісуса за свої страждання. Прошу Вас, не думайте надто багато про це. Ліпше зосередьтеся на тому, щоб пробачити Йому.”
“Але… як пробачити Богові?”
“Прощаючи, наново довіряємо себе комусь; відновлюємо свою довіру до нього. Саме цього Ісус очікує сьогодні від Вас.” Розалі погодилася. В доволі довгій особистій молитві сказала Господу Богові – так, як уміла, але з усією щирістю, – що пробачає Йому. Наступного дня, коли ми знову зустрілися, щоб помолитися за її зцілення, відновилося нервове тремтіння в ногах хворої. Через годину Розалі самостійно робила перші кроки, що означало початок справжнього зцілення. Нині вона цілковито здорова.
Данієль була дуже нещасною: три роки тому її покинув чоловік. Однак вона не переставала молитися за його повернення. Чекала на нього, хоча не було жодної раціональної передумови для існування такої надії. Чоловік покинув жінку, нічого не згадуючи про бажання повернутися, і вже три роки не з’являвся. Та вона, незважаючи ні на що, надіялася! У глибині душі була переконана, що знайде його.
Та одного дня, виснажена постійною молитвою й втомлена очікуванням, пішла до свого душпастиря, щоб розповісти йому про свої переживання та сумніви щодо вірности Господа Бога. У відповідь на це отець сказав їй: “Це добре, що Ви молитеся. Але чи в серці Ви примирилися зі своїм чоловіком?”
“Як це, чи я примирилася?! Це ж він мене покинув, завдав мені болю! Він повинен попросити в мене пробачення.”
“Я Вас розумію, але Господь Бог дивиться на все це інакше, ніж Ви. То Він перший полюбив нас, Він перший прощає й просить Вас, щоби Ви були схожою на Нього. Пробачте першою, навіть якщо Вам здається, що це несправедливо… Побачите…” Після довгих і бурхливих вагань Данієль вирішила пробачити. Через два дні прозвучав телефонний дзвінок. Чоловік, який уже кілька тижнів лежав у лікарні, наново відкрив у своєму серці любов до дружини, знайшов Данієль і попросив у неї пробачення! Боже милосердя безмежне й дуже часто просто дивовижне!
Двадцятишестирічний Сільван чотири роки страждав від депресії. Його дедалі більше й більше охоплювала паніка, оскільки в нього щораз частіше почали з’являтися думки про самогубство, що заважало йому працювати (був помічником нотаріуса) й нормально жити. Ліки, які щодня мусив уживати, викликали в нього сонливість, а страх, котрий відчував у глибині душі, не минав. Одна з подруг багато разів брала його з собою на харизматичні молитовні зустрічі. Там щоразу знаходив певну розраду, заспокоювався, але невдовзі після цього розлади відновлювалися.
Одного разу мене запросили на таку зустріч, під час якої було передбачено час для молитви за внутрішнє зцілення. Сільвана я не знав, і ніхто мені про нього раніше не розповідав. Серед слів пізнання, які пролунали того вечора, одне зачепило Сільвана до глибини душі: “Господь приходить тепер до двадцятишестирічного чоловіка, який прийшов на це зібрання й страждає, бо одержимий думками про самогубство. Його душу мучать докори сумління; запрошуємо його пробачити самому собі те, що трапилося в минулому й продовжує обтяжувати його совість”[3].
Сільван був зворушений, розпізнавши в цих словах себе; тож запитав себе, про які докори сумління йдеться. Раптом усе прояснилося: колись, коли йому було вісімнадцять років, за відсутности батьків мав опікуватися молодшим братом. Однак він довго розмовляв по телефону й забув про нього. Тим часом брат потрапив під машину, внаслідок чого перестав володіти рукою. Сільван ніколи нікому не розповідав про це, звинувачуючи себе за той випадок і його наслідки. Раптом тут, серед учасників зустрічі, усвідомив собі, що Господь закликає його пробачити собі. Спробував, але це виявилося дуже важким завданням. Насправді ж, Господь чекав на дуже простий акт довіри й покори з боку юнака, на те, щоб Сільван спромігся постати перед Ним у всій своїй убогості й мізерності, без бар’єру почуття провини. Сільван виконав цей рух і відчув, що його охопив невимовний спокій. Минуло два тижні, й хлопець цілковито позбувся депресії, страхів і думок про самогубство. У результаті лікар порадив йому перестати вживати ліки. Сьогодні Сільван одружений і… щасливий, що зміг відчути визвольну силу Божої любови.
[1] Прийняття прощення, особливо того, яке людина отримує від Господа під час таїнства покаяння, є основоположною справою; однак, дивлячись прагматично, не можемо твердити, що його відсутність становить перешкоду для зцілення. Можна навіть сказати, що ця форма прощення часто є частиною самої ласки зцілення, яка пробуджує прагнення, щоб нам пробачили. Натомість не можна сказати цього про ситуацію, коли ми мусимо пробачити комусь.
[2] На цю тему див.: Heureux les miséricordieux, того ж автора, Éditions des Béatitudes, 1996.
[3] Про зв’язок, який існує між словом пізнання й послугою зцілення, розповімо пізніше. Важливим елементом наведеного свідчення є заклик, який глибоко у своєму серці почув Сільван за посередництвом цього “пророчого провіщення зцілення”.