По-справжньому нові горизонти відкриються перед нами тільки тоді, коли усвідомимо собі, що слово “зцілення” для людини означає одне, а для Бога – зовсім інше. Чутливими до цієї правди має зробити нас Христовий хрест.
Для нас одужати означає бути звільненим від певного прояву чи цілого комплексу проявів хвороби – або фізичної, або психічної, яка порушує нашу дієздатність чи навіть руйнує духовний вимір життя. Поняття хвороби може також охоплювати інші види страждань, які безпосередньо не пов’язані зі здоров’ям, але опосередковано впливають на нього, зокрема такі, як заподіяння кривди, суспільна бідність, родинні проблеми, залежності, розлади ідентичности тощо.
Для Того, Який є Володарем життя, зцілити людину не означає передусім звільнити її від симптомів, навіть якщо доволі часто Йому доводиться розпочинати справу саме від цієї сфери (як це побачимо на прикладі наступних свідчень). Його Божий замисел стосується зцілення цілої людини, тобто йдеться про оздоровлення найглибших коренів її справжньої хвороби, яке дало б змогу повністю звільнити особу від недуги й при цьому пробудити особисту волю людини. Таким чином у новому світлі постають перед нами запитання (доволі дивні, якщо глибше замислитися над ними), які Ісус ставить багатьом хворим, наприклад сліпому, що просив милостині край дороги, яка вела до Єрихона: “Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?” (Лк. 18:41). Таке запитання Ісуса мимоволі викликає усмішку: навіщо ставить його, якщо незрячий стоїть перед ним і чекає?
Однак якщо зрозуміємо, що лежить в основі цього запитання, все набуде зовсім іншої цінности. Те, що робить Ісус, означає, що Божа любов просить людину зробити вільний вибір – навіть тоді, коли йдеться про зцілення у вигляді “об’явлення”, – та не накидає Своєї благодаті, навіть для того, щоб чинити добро. Йдеться про те, щоб допомогти людині зрозуміти, що її запрошено до співпраці в рамках Божих діянь.
То що ж це за глибока хвороба, яка мучить людину й наражає на небезпеку її правдиве, правильне життя та ідентичність? Причиною утворення бездонної й безнадійної прірви між людиною – кожною людиною – та потрібною для життя любов’ю є зло, спричинене розривом зв’язків, ізоляцією, замкненням у собі. Першою, необхідною для життя любов’ю є любов до Бога й, у ширшому розумінні, будь-яка справжня, правдива (тобто певною мірою подібна до першої) любов з боку одного або багатьох ближніх. Зло, про яке ми ведемо мову, називається, як відомо, гріхом. Але гріх – не єдина його складова. Цю проблему важко описати: адже йдеться про все, що викликає в людини зневіру в собі, почуття меншовартости, втрату гідности, сумніви щодо сенсу свого існування й покликання.
З цього погляду зцілення, яким Господь хоче обдарувати людину, є чимось набагато більшим, аніж тільки відновленням здоров’я, чого прагне добитися й у чому вдосконалюється медицина.
У цьому сенсі можна сказати, що Бог хоче зцілити всіх людей без винятку. Не бажає, однак, і не може вилікувати всіх проявів хвороби на цілому світі. Так, наважмося це сказати, якщо навіть ці слова викличуть у нас протест: цілком очевидно, що Бог не хоче й не може зцілити всіх хворобливих симптомів.
Одразу ж виникає звинувачення: “Хіба Йому, всемогутньому, важко усунути якесь страждання?” Але чи міць Бога схожа на силу “великих” цього світу? Скажемо про це пізніше.
* * *
Це трапилося в Мадриді 2001 року, коли я проводив реколекції для всіх координаторів “Харизматичної віднови” Іспанії. Мою звичну радість збільшувало те, що на зустріч прибуло багато священиків. Тема реколекцій звучала так: “Служіння милосердя для Церкви”; молитву за зцілення (загальнодоступну) було призначено на вечір третього дня. Тоді Господу випала нагода проявити силу Свого милосердя стосовно зібраних, особливо, обдаровуючи людей даром спокою й примирення (яке є одним з найпрекрасніших видів зцілення, хоча водночас і одним з найтаємничіших). Чимало осіб свідчили про зникнення страшних докорів сумління, глибоких образ, вічної гіркоти, ненависти в родині чи подружжі… тобто стількох симптомів, що належали до психологічно-афективної площини, скільки Господь побажав усунути. Впродовж цілого вечора можна було приступати до таїнства покаяння, й сповідальниці ні на мить не залишалися порожніми. Відбулося також декілька фізичних зцілень, помічених безпосередньо під час молитви (не рахуючи тих оздоровлень, які люди отримали через кілька годин або днів після зустрічі). Коли думаю про такі молитовні зібрання, мені відразу ж згадується той фрагмент Євангелія, в якому написано, що Ісус ходив Галілеєю, “вздоровлюючи всяку недугу, і всяку неміч між людьми” (Мт. 4:23). Ніщо не заважає вбачати в цих недугах усього того, що обтяжує серце чоловіка чи жінки й породжує зневіру в собі та сумніви… щодо Бога.
Наступного ранку, у перерві між конференціями, в мене відбулася зустріч з одним душпастирем, на обличчі якого відобразилася мука. “Страждаю від хвороби спинного мозку, яка поволі веде до повного паралічу, – розповів він. – Це для мене щось жахливе, бо я дуже активний у своєму служінні. Вчора ввечері я знову попросив Господа про зцілення, а сьогодні вранці відчуваю, що нічого не відбулося. Чи Ви не погодились би помолитися за мене хоч хвилинку?” Звичайно, я не міг відмовити. Ми ревно почали молитися. Коли минуло кілька хвилин, я, трохи збентежившись, розповів йому про свої відчуття: «Мені здається, що Господь хоче обдарувати Вас сьогодні великим даром втіхи, а молитва про зцілення – це неправильний напрям. Насправді, – і тут я наважився на “постріл”, – думаю, що Його слова вже прозвучали в глибині Вашого серця, але Ви ніяк не можете сприйняти цього серйозно, бо це видається Вам божевіллям».
Почувши ці слова, отець, залившись сльозами, впав на коліна й промовив: “Ви маєте рацію. Вже минуло багато часу відтоді, як Господь Бог запропонував мені за посередництвом цієї хвороби пожертвувати своїм життям задля в’язнів, якими я опікуюся. Дав мені це відчути, і відтак моя душа наповнилася радістю, хоча я й непокоївся про те, що буде зі мною. Я розповів про все це товаришам, але вони лише сміялися з мене, внаслідок чого я почав сумніватися в реальності цієї Божої пропозиції”.
Я відповів: “Сьогодні Господь ще раз запрошує Вас скористатися своєю хворобою й бажає наповнити Ваше серце Своєю силою та радістю. Це буде Вашим зціленням. Ви не були готові до цього, але Вам призначено саме таке оздоровлення, якщо Ви лише погодитеся прийняти його”.
“О, так! Господи, нехай буде воля Твоя!” То, справді, був вигук, який пролунав з глибини серця, а відразу після цього настало помазання миром і радістю, яке знищило увесь сум і страх перед хворобою.
Здогадуюся, що таке свідчення може здивувати чи навіть шокувати когось, хто ще не достатньо добре знайомий з Христовою любов’ю, яка цілковито проявляється лише в безумстві хреста. Але… хто може осягнути, нехай осягає!