«Контакти Ісуса з хворими під час Його публічної діяльности були не спорадичними, а постійними. Багатьох Він оздоровлює чудесним чином, тож чудесні зцілення – характерна риса Його взаємин з людьми. “І ходив Він по всій Галілеї, по їхніх синагогах навчаючи, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровлюючи всяку недугу, і всяку неміч між людьми” (Мт. 4:23; пор. 9:25). Зцілення є знаками Його месіянської місії. Вони свідчать про перемогу Царства над усілякого роду злом і стають символом оздоровлення цілої людини, душі й тіла» (ч. І, розд. 1, абзац 5).
Отож, Ісус є якнайбільше “логічним” (ідеться, зрозуміло, про Божу логіку), здійснюючи численні зцілення в конкретному контексті – у контексті проповідування Доброї Новини. Ісус, як “перший проповідник Царства Божого”, не чинить Своїх чудес “випадково, мимохідь” чи зосереджуючись тільки на хворобі й не переймаючись самим хворим (і його фактичними потребами). Навпаки, таким чином Він демонструє перші конкретні ознаки спасення, відновленого здоров’я кожної людини й цілого людства. Характерні для Його діяльности зцілення – це немовби знаки, вмонтовані в месіянську місію, яку Він виконує, у провіщення того, що врешті настало Царство Боже!
Мабуть, добре було б пригадати собі, що сьогодні Церква продовжує цю місію. «Месіянської перемоги над хворобою та іншими людськими стражданнями можна досягти не лише через їх усунення завдяки чудесному зціленню, а й добровільно погодившись пережити невинні страждання Христової муки, адже Він кожній людині дає змогу долучитися до неї. “Через страждання Христа на Хресті не лише відбулося Відкуплення, а й самі страждання людей було відкуплено. […] Здійснивши завдяки Своїм стражданням Відкуплення, Христос водночас підніс страждання на рівень Відкуплення. Тому й людина в кожному своєму стражданні може стати учасником спасенних страстей Христа”» (ч. II, розд. 1, абзац 6).
У контексті цієї месіянської місії, яку Христос здійснив до кінця, пройшовши через смерть і воскреснувши, ми ліпше можемо осягнути сенс страждання як засобу, який Ісус вибрав для досягнення спасення, а отже, й зцілення цілої людини. Правдою є те, що Ісус не прийшов для того, щоб пояснити людське страждання; Він, однак, наділив його гідністю й силою, яких воно ніколи само по собі не мало, а саме – можливістю переживати страждання в єдності з Ним як знаряддям оздоровлення грішного людства. Хворобу – як і інший схожий досвід людського життя – можна переживати, але тільки завдяки Божій ласці й вірі, як продовження страждань Христа в житті звичайної людини. Якщо страждання розглядати поза цим площиною віри, вони обурюватимуть і пригнічуватимуть людину й… Бога, можливо, також! Отож, ми є дуже чутливими до того таємничого зв’язку, який існує між стражданням і зціленням. Тому нам слід замислитися над тим, як Бог у Своїй мудрості зцілює, а також на питанням Божої волі щодо стражденної особи.
“Якщо людина погоджується з Божою волею, її прагнення зцілення є добрим і глибоко людським, особливо коли воно проявляється у формі довірливої молитви до Бога” (ч. І, розд. 2, абзац 1).
Не слід, однак, помилково розуміти цього підпорядкування Божій волі як передумови будь-якого зцілення (це позбавило б усіх невіруючих чи тих, що вірять “неправильно”, можливости отримати від Господа зцілення). Радше йдеться про те, щоб усвідомити, що будь-яке людське страждання співіснує з певним виміром Божої волі, а точніше – з надією Бога на те, що Його благодать, незалежно від того, яких форм вона набуватиме, буде прийнято й це принесе добро цілій людині. Таким чином, хоча ми й не можемо зрозуміти, чому це так, Господь деяких людей зцілює (частіше, ніж це можна собі припустити), а інших змушує переживати такі ситуації, в яких вони починають усвідомлювати, що їхнє страждання є плідним і життєдайним для ближніх, а також, поза сумніву, для них самих.
Однак найважливішою справою, на яку слід було б звернути увагу в цитованому фрагменті, є описаний у ньому зв’язок між закономірним прагненням хворого бути зціленим (навіть якщо цього не відбувається) та його довірою до Бога, яка становить основу молитви про зцілення. Синівська довіра – це ключ до будь-якого справжнього співчуття. Але як скерувати до Бога справді довірливу молитву? Попри те, що ми – віруючі, нам так важко довіритися безмежному Божому милосердю.
«Молитва окремих вірних, які просять про власне чи чиєсь зцілення, безперечно, варта схвалення, адже про оздоровлення хворих прохає Господа під час богослуження сама Церква. Крім того, у Церкві існує одне таїнство, яке “спеціально призначене для зміцнення хворих, – єлеопомазання недужих”[1]» (ч. І, розд. 2, абзац 1).
Отож, молитва за здоров’я сама по собі гідна схвалення. Подібно, як кожна, навіть найпростіша, особиста молитва досягає своєї кульмінації під час Літургії, так і молитва про зцілення найповніше виражається під час звершення таїнства єлеопомазання хворих. Не слід здійснювати цього таїнства винятково в “останні години земного життя”, щоб забезпечити “добрий перехід”, оскільки воно також дарує дар сили, а отже, й можливість зцілення тіла та (або) душі стражденної особи. Та це, однак, у жодному разі не означає, що кожна заступницька молитва за хворих має відбуватися в сакраментальному просторі цього таїнства. Існує ряд обставин, які (що, однак, завжди потребує попереднього з’ясування) можуть бути підставою для виголошення молитви про зцілення “поза богослуженням”, особливо тоді, коли йдеться про євангелізацію осіб, котрі взагалі не усвідомлюють сакраментального виміру або слабо реагують на нього.
«Діяння апостолів, загалом, описують чуда, які здійснювали апостоли. […] То були знаки й чуда, а отже, дії, що мали величезне значення, засвідчували правду й демонстрували силу їхньої місії. […] Як закінчення Євангелія від Марка, так і Послання до Галатів… розширюють цю перспективу й не обмежують чудесних зцілень лише до діянь апостолів і деяких євангелізаторів, які відігравали провідну роль на початковому етапі місійної діяльности. Під цим оглядом особливого значення набувають згадки про “дар[2] зцілення” (пор. 1Кор. 12:9,28,30). Значення слова “дар” само по собі дуже широке й стосується “великодушного дару”; тобто й у цьому випадку йдеться про “благодать зцілення”. Ці численні дари, згідно з Євангелієм, дістаються окремим особам (пор. 1 Кор. 12:9), але не треба розуміти цього як розподілу, під час якого кожен зі зцілених отримує оздоровлення лише для себе; це радше означає, що кожній людині було дано дар для того, щоби вона здобувала ласку для інших» (ч. І, розд. 3, абзац 3).
Бачимо тут як визначення, так і визнання харизми зцілення, яка проявляється в конкретної особи й реалізується в контексті євангелізації (або покликання до неї), у широкому розумінні цього слова. Трохи пізніше розглянемо цю тему глибше.
«Проблемою, радше, є молитовні зустрічі, які дехто організовує явно з метою отримання чудесних зцілень для хворих учасників цих заходів, а також молитви про зцілення, котрі і тим самим наміром проказують наприкінці євхаристійного причастя. Зцілення, пов’язані з місцями молитви (святині, місця зберігання реліквій мучеників або інших святих тощо), впродовж історії Церкви були підтверджені численними свідченнями. […] Такого типу зцілення не мають нічого спільного з “харизмою зцілення”, оскільки тут немає особи-носія цієї харизми, тож той, хтось береться давати доктринальну оцінку вищезгаданим молитовним зібранням, повинен пам’ятати про це. […] Слід відрізняти такі зустрічі, під час яких може проявлятися “харизма зцілення” – правдива чи мнима, від зібрань, котрі жодним чином не пов’язані з такою харизмою. Щоб можна було вважати такі заходи пов’язаними з можливою харизмою, конче потрібне, як вирішальний чинник для ефективности молитви, втручання однієї чи багатьох осіб або певної категорії людей, наприклад, керівників груп, що організовують зустрічі. Якщо немає зв’язку з “харизмою зцілення”, то, звичайно ж, дозволено проводити богослуження, передбачені літургійними книгами й здійснювані з дотриманням літургійних норм і пошаною до них» (ч. І, розд. 5, абзац 1).
Ці слова є очевидним проявом турботи про гідність молитовного зібрання, про те, щоби воно остерігалося помилок і не скотилося до небезпечних практик, особливо тоді, коли молитва за хворих відбувається під час Літургії, обряду якої завжди слід неухильно дотримуватися. Крім того, треба постійно стежити за тим, щоб не спотворювалася справжня суть богослуження (це за будь-яких обставин є основним питанням). Водночас бачимо тут піклування про з’ясування автентичности можливої харизми зцілення, яка, як нам здається, – щоб можна було її використовувати відповідно до Божого задуму, й не порушуючи викладених у наступних частинах документа дисциплінарних норм, – може (повинна?) мати ширшу свободу дій.
Не можна приписувати харизми зцілення якомусь конкретному прошаркові вірних. “А все оце чинить один і той Самий Дух, уділяючи кожному осібно, як Він хоче” (1 Кор. 12:11). Таким чином, приписувати під час молитовних зустрічей, організованих, щоб просити Бога про зцілення, таку харизму певній категорії учасників, наприклад ведучим, було б свавіллям; тому залишається лише покластися на найвищу волю Святого Духа, Який наділяє певних людей спеціяльною харизмою зцілення, щоб об’явити міць благодаті Воскреслого. Однак навіть найінтенсивніші молитви не можуть принести зцілення від усіх хвороб. Павлові довелося почути від Господа: “Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі” (2 Кор. 12:9), й зрозуміти, що страждання, які змушена зносити людина, можуть мати сенс: “…Доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква” (Кол. 1:24).
Тож наскільки слід остерігатися, щоб самому собі не приписати харизми зцілення (це було б зрадою Божого провидіння й сповненим марноти зловживанням нашою довірою до Господа Бога), настільки треба стежити за тим, щоб прийняти справжню харизму й дотримуватися правил, згідно з якими її слід реалізовувати, відповідно до вказівок і роз’яснень Церкви.
Та як не була б поширена харизма зцілення, хвороби не зникнуть, хоча декого й, справді, буде оздоровлено, а свідчення про це породять у серцях багатьох велику нову надію. Таємниця спасенного страждання Христа й тих, кого запрошено Його наслідувати, є серцем Євангелія та місцем Воскресення.
[1] Внутрішню цитату подано за виданням: Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, абз. 1511, с. 364.
[2] Тобто харизму. – Пер.