Чи те, коли настане ця відповідна хвилина, можна передбачити? Мусимо визнати, що ніколи або майже ніколи!
Ніколи, бо не існує жодних “духовних прогнозів погоди”, жодних незаперечних відомостей про Божу волю, які дали б змогу точно передбачити “час Бога” для хворих, яких Він прагне зцілити. Той, хто намагається це дізнатися, є жертвою або власних ілюзій, або шахрайства.
Та все ж сама Божа мудрість додала до цього “ніколи” певний нюанс, “вигадавши” спеціяльну харизму, про яку згадує вже святий Павло (про нього ми ще говоритимемо), – її називають харизмою віри. Завдяки цій харизмі, якою цілком задарма обдаровує Святий Дух, можна завчасу відчути, що Божа благодать вже близько, однак не маючи логічної впевнености в цьому. Ця харизма іноді пробуджує інтуїтивне відчуття входження в цей відповідний час. Її називають харизмою віри, оскільки динаміку цього передчуття становить віра, яка живе в душі особи, обдарованої цією харизмою (цю віру треба відрізняти від віри як богословської чесноти), та допомагає людям, за котрих ми молимося, ліпше внутрішньо підготуватися до прийняття благодаті зцілення.
* * *
Під цим оглядом дуже великий уплив мала на мене одна особлива подія, що передувала численним подібним випадкам, які трапилися пізніше й відбуваються також нині. Це було в березні 1990 року в Бангі, столиці Центрально-Африканської Республіки, де я перебував проїздом, інспектуючи заснований там осередок Спільноти благословень. За згодою священиків, ми служили урочисту недільну Євхаристію, що продовжилася молитвою за хворих. Було ще дуже рано, але прийшло багато людей, щоб, підготувавшись до цієї неділі, провести її з молитвою, Літургією та наукою.
Ми готувалися до початку Літургії, як раптом в одному з перших рядів я помітив жінку зі спаралізованим хлопцем, худенькі ноги якого підтримували шини. Несподівано я відчув внутрішнє переконання (яке важко було точно охарактеризувати!), що Господь хоче щось зробити для цієї дитини. Я делікатно сказав про це священикові, який мав очолити Літургію, але він спробував остудити мій запал, пояснивши, що серед присутніх є чимало інших хворих, у чому легко переконатися, глянувши навколо, а крім того, вже треба розпочинати богослуження.
Та все ж я, немовби мене підштовхувала до дії ота незбагненна внутрішня впевненість[1], попросив священика дати мені п’ять хвилин і пішов у напрямку жінки з хлопцем.
Привітався з ними й запитав про здоров’я дитини. Хлопця звали Родріґе, йому було дев’ять років. У піврічному віці він захворів на дитячий параліч; після цього не зміг навчитися ні стояти, ні рухатися, як інші діти, й завжди ходив з шинами, та й то з великими зусиллями. Я запитав маму, чи не думала вона про те, що Господь міг би сьогодні щось зробити для її сина. Почувши це, жінка дуже перелякалася: такою мірою перспектива зцілення перевищувала її розуміння. “А може, саме тепер той час, який Бог дає Вам, щоб молитися й довіритися Йому?” Не знала, що відповісти, та це, зрештою, й не дивно.
Я помітив – так само, як і інші представники Церкви, які виголошували заступницькі молитви за хворих, – що перспектива близького зцілення, власного чи когось із близьких, найчастіше викликає глибокий страх або й відкинення цієї незбагненної дійсности, навіть якщо під час молитви людина прагнула цього оздоровлення й чекала на нього. “А тепер помолімося разом, і прошу, щоб підтримати й підготувати хлопця, підбадьорювати його, лагідно кажучи йому на вухо, що він сам зможе прийняти благодать, якою Господь хоче його обдарувати”. Я намагався відчути внутрішню впевненість, яка відповідала б зухвалості промовлених слів, бо в той момент не почувався сильним і боявся розбудити в серцях матері й хлопця фальшиву надію перед лицем болісного майбутнього. Жінка була шокована: “Що? Родріґе теж братиме участь у зціленні? Але ж йому тільки дев’ять років! Як він зможе зрозуміти, що Бог хоче йому сказати?”
“Дитина, поза сумнівом, зрозуміє все це ліпше, ніж дорослий, якщо не боятиметься. І Ви, як мати, повинні йому допомогти, щоби він перестав боятися.”
Отож, ми почали молитися, з довірою просячи Бога змилосердитися над хлопцем. У нас було мало часу, бо вже мала починатися Літургія. Побачивши, що мене кличе священик, я з жалем пішов, попросивши матір не переставати молитися. Їй допомагали брати й сестри зі Спільноти благословень, що зібралися навколо Родріґе. Заінтриговані люди, що стояли поряд, з цікавістю поглядали на цю невелику громадку.
Розпочалося богослуження, тож я, як диякон, мусив бути біля вівтаря. Однак після проповіді, під час короткочасної метушні, що запанувала серед присутніх, я повернувся до хлопця й запитав матір про його стан. Родріґе відчував у ногах дивні електричні імпульси. Почувши це, я порадив, щоб з його ніг обережно зняли шини й він спробував, чи відчуває в ногах хоча б якусь силу. Сам я повернувся до вівтаря, бо от-от мало початися принесення дарів…
Під час причастя я спостерігав за Родріґе, який безпорадно намагався встояти на ногах. Наприкінці Літургії він уже стояв, при цьому мати лише трохи підтримувала його.
Молитва за Родріґе тривала, з перервами, майже цілий день І я особисто можу підтвердити, що після закінчення зустрічі хлопець почав ходити самостійно, хоча зі зрозумілих причин не зовсім упевнено. Неможливо впродовж кількох годин повністю відновити повноцінне функціонування м’язів, які практично ніколи не працювали.
Через десять років після отримання цієї благодаті зцілення Родріґе став перспективним футболістом. Дивлячись на цю людину, якій судилося ніколи не ходити, не можна не поставити собі запитання стосовно Божої сили, але передусім не можна не подякувати Йому за Його дивовижне й безмежне милосердя.
[1] Певна річ, що, дивлячись на все це із суто психологічної перспективи, описану ситуацію можна було б пояснити без жодної проблеми, до того ж різними способами!