Існує ще один (шостий) тип обставин, за яких відбувається молитва за зцілення. Ці умови, на перший погляд, видаються парадоксальним, оскільки зцілення передує молитві. Маємо тут справу з такою духовною дійсністю, в якій той факт, що отримуємо Божі дари задарма, стає для нас ще очевиднішим.
Можна, звичайно, заперечувати, кажучи, що коли відбулося зцілення, то навіщо після нього благальна молитва? Відповідь дуже проста, й ми в загальних рисах окреслили її вже на початку цієї книжки: Господь ніколи не ставиться до нас як до маріонеток. Навіть якщо приймає рішення про зцілення “без попередження”, не чекаючи, поки буде сформульовано конкретне прохання, то все одно трактує нас як синів і доньок. А отже, хоче, щоб ми попросили Його про дар, який уже дав нам (або якраз дає). Це запрошення попросити про те, що вже нам дає, є виявом Його підходу до нас як до улюблених дітей, а не як до осіб, “чужих” Його любові.
У випадку вже отриманої благодаті чи такої, яку Господь саме дає нам, Він передусім чекає на наше прохання й тільки потім на подяку. На жаль, нерідко трапляється, що люди, які перебувають у такій ситуації, не знають про це або забувають…
* * *
Жанові, який уже десять років служив священиком, невдовзі мало виповнитися сорок років. Він очолював велику парохію в Торонто. Ми познайомилися 1979 року у Квебеку, під час першої євангелізаційної мандрівки, й відчули один до одного симпатію. Кількома реченнями розповів мені дивовижну історію свого життя. Як дуже активний, невтомний чоловік, чудовий проповідник, якого високо цінувала молодь, цілковито й з радістю віддавався своєму служінню. Минув певний час, поки він зорієнтувався, що почав швидше, ніж раніше, втомлюватися й що триває це вже кілька місяців. Згодом з’явилися приступи нудоти, які повторювалися щораз частіше. Потім відчув, що його болить печінка, й почав сильно худнути. На вимогу друзів пішов до лікаря. Йому швидко поставили діягноз – початкова стадія раку печінки. Для такого віку це доволі виняткова річ. Та все ж лікарі одностайно твердили, що хвороба невиліковна. На їхню думку, хіміотерапія могла продовжити йому життя, але ненадовго. У нього залишилося шість місяців. Серед його близьких і друзів запанувала розгубленість.
Чимало людей таємно молилися за Жана, однак він сам просить Господа лише про те, щоб сповнилася воля Його. Намагався далі виконувати душпастирські обов’язки, але втома ставала щораз дошкульнішою, до того ж з’явилася огидна жовтизна, яка свідчила про доволі близький кінець його хвороби.
Через місяць після того, як йому поставили діягноз, Жан уставав з ліжка лише для щоденної Євхаристії. Одна харизматична молитовна група запропонувала йому спільну молитву, але він відмовився, не надто розуміючи для чого це потрібно.
Одного дня, коли Жан, утомлений ще більше, ніж зазвичай, з трудом служив Літургію, раптом відчув у районі печінки сильне тепло й водночас біль, який, постійно посилюючись, тривав кілька хвилин. Після цього біль почав слабнути, й чоловікові стало ліпше “в цілому тілі”. З новими силами закінчив богослуження, відчуваючи при цьому неймовірний спокій і не надто розуміючи, що з ним відбувається. Наступного дня зникла жовтизна, а також припинилися приступи нудоти. Після цього в Жана знову з’являється апетит, і він починає нормально, без жодних проблем їсти. Провівши обстеження, лікарі не могли вийти з дива – печінка повністю відновилася, тобто Жан одужав, незважаючи на те, що його організм ще залишався трохи ослаблений і потребував зміцнення. Коротше кажучи, відбулося зцілення… І тут не йдеться лише про ремісію хвороби.
Жан не брав участі в жодній з форм молитви за зцілення (хоча за нього молилося багато християн). Казав, однак, що в той момент, коли усвідомив, що отримав благодать зцілення, відчув у своєму серці сильну потребу попросити про неї, так, немовби його благальна молитва була потрібна для того, щоб “затримати” зцілення чи радше “вхопити його тієї миті, коли воно настане”. Нині він виконує в Церкві дуже відповідальні функції, а його душпастирське служіння приносить чудові плоди, що проявляються в єдності люду Божого.
* * *
Досвід і свідчення Жана можуть лише ще більше утвердити нас у переконанні, що конче потрібно відважно благати Господа… за умови, що погодимося визнати, що ми не здатні просити так, як слід, і що “мистецтва молитви” треба вчитися на практиці, користаючи, якщо це потрібно, з духовного супроводу.