* * *
1996 року в Палермо, у величезній конгресовій залі, в якій могло вміститися близько чотирьох тисяч осіб, відбувалася триденна зустріч сицилійської “Католицької харизматичної віднови”. На другий день зібрання було заплановано богослуження з молитвою за хворих. Щоб запросити також тих мешканців цього міста, які не були харизматами, організатори подбали про певну рекламу.
Сорокадволітня Елізабет, заміжня жінка, матір п’ятьох дітей, що мала жвавий темперамент (адже то було на Сицилії!), вже понад рік страждала від дуже болісного запалення нерва в районі лопатки й плечового суглоба. Незважаючи на різноманітні процедури, сильний біль не минав, а навпаки, паралізував цілу праве плече й руку. Жінка майже не спала. Хвороба дуже обмежувала її можливості.
Почуваючись дуже нещасною внаслідок таких проблем зі здоров’ям, які перешкоджали їй виконувати її материнські обов’язки, вона, хоча й не була харизматкою, відвідала чимало молитовних груп, сподіваючись, що там отримає від Господа благодать зцілення. Але нічого не відбулося.
Коли почула про вищезгадану відкриту для всіх молитву за хворих, почала торгуватися з Господом: “Якщо не зцілиш мене під час цієї молитви, більше ноги моєї в храмі не буде”. Ніхто не знає, чи справді мала намір здійснити цю погрозу, але добрий Бог вислухав її…
Прийшовши на богослуження, жінка сіла, схрестивши руки (наскільки могла, бо сильно боліло), й почала чекати, дивлячись на годинник. Минуло пів години, але біль не зник. Тож Елізабет почала нарікати на Господа, лихословити. Минула година, та все й далі залишалося без змін…
Так тривало до того часу, поки Елізабет, яка весь час подумки або майже подумки (бо сусіди таки встигли отримати від цього “задоволення”) проклинала Бога, зробила висновок, що її зусилля знову виявилися марними.
Ще через годину жінці все це набридло. Вона думала про те, що продовжує страждати, а Бог вкотре нічого для неї не зробив. “Господи, я попереджала Тебе. Якщо так, то йду геть звідси!” І, не чекаючи закінчення богослуження, з шумом, грюкаючи дверима, покинула залу. Як це символічно!
Коли опинилася на вулиці, була вже ніч і майже нічого не було видно. Навпроти конгресової зали розкинувся будівельний майданчик з частково зведеним будинком. Перейшовши на протилежний бік вулиці, жінка попрямувала вздовж будівельного майданчика й несподівано наштовхнулася на бетонний блок, якого в темряві не помітила. Впала на землю, зачепивши при цьому важкий металевий прут, який притис її, а точніше кажучи, жінчине хворе плече, зверху! Біль був жахливий, але бунт ще більший. Лежачи на землі, Елізабет голосно нарікала на Бога, поки не захрипла. Потім спробувала встати й, забувши про свою хворобу, оперлася на праву руку. Піднявшись без жодних проблем, раптом усвідомила, що плече більше не болить, що може нормально рухати рукою в усіх напрямках і що вона отримала зцілення!
Здивування й радість! З притаманним їй темпераментом жінка повернулася до конгресової зали, піднялася на сцену, вхопила мікрофон і склала свідчення…
Бог таки має почуття гумору!
У свідоцтві Елізабет, окрім глибокої радости, яку принесло їй звільнення від болю, міститься ще два елементи: скероване до Бога прохання пробачити їй оту сповнену пихи провокацію, а також усвідомлення того, що вона ніколи не просила Його про зцілення по-справжньому, як дитина, а домагалася оздоровлення як вередливий хлопчисько, який уважає, що просто повинен його отримати. Жінка зрозуміла, що могла б молитися нормально, але цьому опиралося її серце. Тож, вимагаючи від Бога, щоб Він зцілив її, Елізабет здійснювала неправомірні дії, оскільки егоїстично думала лише про власні інтереси. Те, що відбулося того вечора, дало їй змогу ліпше зрозуміти, що таке милосердя, яке Бог проявляє щодо неї й щодо кожної людини. Елізабет закінчила своє свідчення несподіваним, сповненим життєдайної сили повчанням про те, якою важливою є довіра до Того, котрий любить нас усіх і знає, чого й коли нам треба.