Ісус твердить, що “тому, хто вірує, все можливе” (Мр. 9:23). Фундаменталістське трактування теми зцілення призводить до численних помилок і навіть зловживань під час застосування молитви за зцілення. Чимало людей хотіли б бачити в цих практиках безпосередній зв’язок між вірою хворого та його зціленням, так, немовби перша дійсність є визначальною для існування другої. Однак якщо йдеться про отримання зцілення, то немає нічого помилковішого за такі погляди. До того ж цей підхід викликає в інших осуд людини, яка намагалася цілковито довіритися Господові, але не одержала зцілення.
Зловживання в цій сфері, на жаль, є доволі частими й подекуди дискредитують практику молитви за хворих чи служіння за допомогою харизми зцілення. Тому конче потрібно глибше зрозуміти зв’язок між вірою й зціленням, бо він, справді, існує. Однак дослідити його – доволі складна й делікатна справа.
Про яку віру йдеться?
Чимало зцілень, які здійснив Ісус і котрі описано в Євангелії, збільшили довіру людей до Нього. З іншого боку позиція “повірю, якщо побачу” – це дуже двозначна вимога: пригадаймо собі, що Ісус іноді просто відмовляється демонструвати знак неба, який дехто хотів би побачити (Мр. 8:11-13), і що відмова вірити, не бачачи, – це, радше, руйнування дороги, котра веде до віри. Благословення, адресоване Хомі (Ів. 20:29), є особливо промовистим. А в Назареті Ісус не міг учинити жодного чуда, дивуючись бракові віри його мешканців (Мр. 6:5-6).
Тож яким, у такому разі, є місце віри в динаміці Христового зцілення?
Віру передусім мусить мати той, хто здійснює зцілення – тобто сам Христос! Адже Христос має віру (довіру) стосовно Отця й водночас вірить у людину, у те, що вона, впавши, здатна піднятися завдяки Божій благодаті.
Тож саме віра Христа, як людини, є ключем до розуміння зв’язку між вірою й зціленням. Коли шукатимемо “слідів віри” деінде, ніж в Ісусі, можемо витратити своє життя лише на якісь сумнівні дослідження.
Деякі особи, такі, як прокажений з Євангелія від Луки (5:12-14), свідчать про свою безпосередню віру в цілющу силу Христа. Однак не всі, опинившись в аналогічній ситуації, можуть опертися на таку саму віру. Інші, як-от батько епілептика (Мр. 9:15-27), мусять пройти – завдяки розмові з Ісусом – через процес зростання у вірі, перш ніж зможе здійснитися зцілення. Часом ще менше відомо, як розвиватиметься ситуація, ніж у випадку прокажених, які просто покірно та слухняно прийняли слова Христа й дорогою отримали зцілення. Іншим разом визначальним чинником виявляється віра посередників між Христом і хворим, як це було у випадку центуріона, що повірив слову Христа (Лк. 7:6-9), чи Яіра, доньку котрого Ісус воскресив (Мр. 5:22-23). Але й тут не бачимо жодної схеми.
І врешті звернімо увагу на ті доволі численні випадки, коли у вдячності осіб, які складають свідчення, можна помітити їхню велику радість, а також віру, що зростає саме у зв’язку зі свідченнями, котрі ці люди виголошують.
Усе це дає нам змогу чітко заявити, що поза перспективою віри знаки зцілення, як давні, так і ті, що з’являються нині, не мають свого євангельського сенсу. Те, що сприймаємо їх як ознаки Божої присутности, завдячуємо вірі. Це віра сприяє тому, щоб зцілення здійснилося й щоб люди прийняли його як знак Божого милосердя.
Отож, відповідь на винесене в заголовок цього розділу запитання (“Чи для зцілення потрібна віра?”) звучить радше так: “Ні, необов’язково!” Та все ж – незважаючи на те, що не конче потрібно, щоб людина, яка отримує зцілення, мала віру – хтось мусить вірити, немовби “замість неї”. Таким чином, коли маємо справу зі знаком зцілення, яким Бог обдаровує людину, у певний момент оздоровлення питання віри однаково постає, незалежно від того, чи йдеться про фізичне, чи про психічне зцілення.
* * *
Квебек, березень 1986 року. Дім “Jésus-Ouvrier” (“Ісуса-трудівника”) був тоді великим регіональним реколекційним центром, яким опікувалися кілька отців-єзуїтів, членів “Харизматичної віднови”, сповнених євангелізаційного запалу. Численні реколекції, які вони там організовували, а також широкомасштабне, детально продумане служіння, пов’язане з забезпеченням духовного супроводу, щотижня приваблювали до цього осередку багато людей. Оскільки я здійснював тоді мандрівку Канадою, мешканці дому запросили мене виголосити доповідь на тему “Божа радість у нашому житті”, після чого мала відбутися молитва за хворих.
Амфітеатр, в якому проходила зустріч, виявився цього разу занадто малим, і отці-єзуїти додатково були змушені відчинити велику підземну залу, де люди, котрі не потрапили до амфітеатру, мали змогу за допомогою відеотехніки спостерігати за тим, що відбувалося нагорі.
Саме в цьому приміщенні опинився й Ґермейн, дуже задоволений, що йому не вистачило місця в амфітеатрі, оскільки він не надто добре почувався в такій атмосфері. Його дівчина Лідія майже силою затягла його на цю “побожну вечірку”, на що він урешті-решт погодився лише тому, що дівчина пообіцяла йому, що потім разом підуть у кіно. Слід сказати, що Ґермейн не вірив у Бога. Як сам казав, огиду до релігії виробили в нього його батьки-католики, тож навіть себе він ніколи не запитував про Бога. У дитинстві Ґермейна збив автомобіль. Незважаючи на тріщину в черепі, йому вдалося вижити, але осліп на праве око.
Він важко пережив це каліцтво, однак за кілька років зумів до нього призвичаїтися; щоправда, постійно боявся втрати друге око.
Доповідь навіювала на юнака страшенну нудьгу, всі ці розмови про Божу радість були для нього чимось цілком нереальним. Здебільшого дрімав, а Лідія тим часом благала Господа, щоб торкнувся його серця. Кохала хлопця… Вони хотіли одружитися, але прірва, яка існувала між ними в тому, що стосувалося віри, викликала в неї побоювання щодо майбутнього їхнього подружжя.
Ґермейн прокинувся під час молитви за хворих, коли люди почали складати свідчення про отримані зцілення. Він навіть помітив одну деталь, яка його розвеселила: більше свідчень виголошували люди з нижньої зали, а не з амфітеатру… Звідси він зробив висновок, що якщо “їхній Бог” існує, то дбає не лише про тих, які мають добрі місця нагорі й сидять у кріслах, а піклується й про тих, котрі сидять на додаткових стільцях унизу.
Ґермейн залишався “ззовні” подій, які відбувалися, доти, доки не відчув болісного печіння в правому оці. Занепокоївшись, притис долоні до очей, немовби хотів відігнати зло, й, нахилившись, просидів у такій позі кілька хвилин. Біль минув, і Ґермейн підняв голову: у “мертвому оці” з’явилися якісь дивні відблиски світла, і раптом юнак усвідомив, що двома очима бачить великий екран, який висить на відстані п’ятдесяти метрів від нього, – його сліпота поступово зникала! Збитий з пантелику, запитав Лідію, що відбувається; вона відразу ж усе зрозуміла. Втішившись (тема дня!), почала вмовляти Ґермейна скласти свідчення. Спочатку він відмовлявся, однак згодом, як дуже чесна людина, вирішив сказати кілька слів у мікрофон. Відстань з нижньої зали до амфітеатру подолав неначе в сні, настільки незвичним був для нього новий стан – коли знову бачив обома очима.
Його свідчення викликало в присутніх шок. Ґермейн уточнив, що вже давно не вірить у Бога й навіть цієї миті йому не здається, що стосовно цього питання щось змінилося. Однак, визнавши, що те, що сталося “є фактом”, готовий був відкритися на дійсність віри, щоби, якщо Бог справді існує, змогти одного дня Йому подякувати.
І справді, після цього Бог не покинув юнака, а взяв його під Свою опіку, бо через три роки після шлюбу з Лідією Ґермейн став відповідальним за одну з молитовних груп того регіону.
* * *
Отже, Ґермейн не мав віри, завдяки якій міг би отримати зцілення, – так само, як багато інших хворих, що живуть у наш час, – та все ж фактично одержав благодать зцілення, як на рівні знака, так і на рівні мети зцілення, якого було досягнуто силою Святого Духа. Однак юнак пізнав присутність воскреслого Христа з допомогою осіб, які мали принаймні трохи віри, – цього виявилося достатньо, щоб усе змінилося.