Віра, яка доправляє хворого “до його Бога”, навіть якщо недужий не вірить у Бога, дає відповіді на чимало запитань, але за умови, що зробимо суттєве уточнення: тим, хто допомагає хворому остаточно відчути Божу присутність, є сам Христос! То велика віра Христа як людини переносить стражденного, на якого Ісус споглядає, до серця Бога, до серця Отця. І Христос – Той, який “заступається за нас” (Рим. 8:34) на небі, – ділиться тією Своєю вірою. Коли молимося за хворих, мусимо це робити хоча б з дещицею тієї віри, яку мав сам Христос, коли заступався перед Отцем за стражденних людей.
Немає жодного сумніву, що коли Ісус молився за конкретну особу, представляв її Отцеві, волю Котрого знав, бо Сам становив з нею цілість. Так само й сьогодні, у Церкві та за її посередництвом, Він представляє Отцеві того недужого, за котрого ми молимося, принаймні тією мірою, якою наша віра хоча б трохи схожа на ту, з якою Він на землі здійснював Свою місію проповідування приходу Царства Божого.
Вищевикладені роздуми дають нам змогу відчути, якою важливою є роль заступника, а також служіння зцілення. Оскільки, врешті-решт, згідно з покликанням, яке ми отримали, маємо молитися за хворих у вірі самого Христа, котрою Він з нами ділиться. Тому також, коли ми особисто практикуємо заступницьку молитву, віру часто переживаємо як синівське довір’я до Отця.
Харизма віри
Я хотів би звернути увагу тих, що моляться, на величезне значення їхньої віри, віри активної, такої, що додає відваги й ґрунтується на впевненості в могутності Господа життя й очікуванні сповнення волі Божої. Адже хвора людина, яка сподівається отримати знак зцілення, може зіткнутися з неочікуваною перешкодою, котру багатьом дуже важко подолати, – зі страхом.
Я кажу тут не про усвідомлене почуття страху, яке може виникнути в кожного з нас, а про ірраціональний страх перед зціленням, який пробуджується в конкретній ситуації, коли хворий починає розуміти, що оздоровлення справді може відбутися. Крім того, я помітив, що цей страх стає перешкодою для благодаті, особливо тоді, коли йдеться про зцілення “месіянського типу” (хвороб зору, слуху, кісткової системи).
Пригадаймо тут страх, який відчула спаралізована Марі-Хосе, коли усвідомила, що переживає момент конкретного поліпшення здоров’я; якби тієї миті зупинилася, її страх міг би перервати розпочатий процес зцілення.
Віра, про яку я веду мову, є протиотрутою від такого страху й пробуджує у хворого відвагу, конче потрібну для того, щоби він зміг прийняти власне зцілення як конкретну річ, оскільки така його позиція в цій ситуації справді необхідна.
Розглядаємо тут поняття харизми віри, бо цей дар є свого роду внутрішньою переконаністю, що з’являється в конкретний момент (“часовий” аспект харизми) і не має нічого спільного з надмірною емоційністю чи духовним волюнтаризмом (які є її карикатурами). Такої харизматичної впевнености у вірі досягає людина, що практикує заступницьке служіння, або ж ініціятор молитви, скерованої на “хвору ціль” (особу або групу). Тут не йдеться про впевненість у зціленні, якого суб’єктивно ми могли б собі бажати; йдеться про переконання, що Бог прагне діяти, але якісь глибоко приховані страхи не дають нам прийняти Його волі (якою може бути подарований нам знак зцілення).
* * *
Харизма віри – тоді, щоправда, я її не розпізнав – вперше проявилася в мене 1985 року, під час харизматичної зустрічі, яку організувала в Арсі Спільнота благословень. Спільнота підготувала чування з молитвою за хворих, і ми мали йти молитися за кожного з них, використовуючи покладання рук, щоб заступницька молитва супроводжувалася якоюсь конкретною дією. Такий жест є класичним знаком братерської єдности й приділення уваги стражденній особі. Він сам по собі не має жодної особливої “сили”, попри твердження деяких “магічних” інтерпретаторів. Як дізнаємося зі сторінок Євангелія, Ісус любив торкатися хворих, яких мав намір зцілити. Певним чином Він поєднував цей жест зі словом…
Хворих того вечора було дуже багато, тож ми визначили значну кількість братів і сестер зі Спільноти, щоб вони помолилися з кожним з недужих. Я дивився на ряди хворих на інвалідних візках і був готовий підійти до першого-ліпшого з-поміж них, щоб почати молитися. Я не контролював цього, але мій погляд зупинився на молодій жінці з явними ознаками паралічу ніг. Я не знав її, але відчував внутрішню впевненість, що Господь скерував мене до неї, бо “має щодо цієї особи свій план”. Я підійшов до неї… Спочатку слід було налагодити контакт (принаймні я відчував, що це конче потрібно), який давав би їй почуття безпеки.
– Як Вас звати?
– Шанталь.
– Скільки Вам років?
– Двадцять чотири.
– Чи Ви давно прикуті до інвалідного візка?
– З дев’ятнадцятирічного віку. Під час мотоциклетної аварії в мене відбувся травматичний розрив спинного мозку.
– Чи Ваш стан згодом поліпшився?
– Тепер я можу трохи рухати лівою ногою, але права залишається цілковито паралізованою.
– Чи Ви хотіли б, щоби Бог щось зробив для Вас?
Сумно, безнадійно посміхнулася, немовби це запитання було не до неї. Тим часом я щораз сильніше відчував оту впевненість.
– А якщо Ісус захотів би Вас зцілити?
– Чому саме мене?.. А всі інші люди, що є тут? Адже вони також хворі.
Сильний аргумент!
– Добре було б, якби Ви сьогодні не переживали за інших. Господь подбає про них, коли на це прийде час. Подумайте про себе, бо тепер Його увага прикута до Вас. Помолімося разом…
Вона не відповіла, а лише похилила голову й заплющила очі. Через кілька хвилин запитую її:
– Чи відчуваєте в тілі щось особливе, незвичайне?
– Не дуже (це прозвучало так, наче сказала, щоб я не турбувався).
Роблю трохи роздратовану міну.
“Шанталь, не треба так швидко знеохочуватися. Якщо Ісус захоче сьогодні діяти, то зможе Вас зцілити, але потребує Вашої співпраці. Тимчасом скидається на те, що Ви Його боїтеся… Попросіть Його, щоб Він торкнувся Вас. Знаю, що Він цього прагне.”
У мене були побоювання щодо того, що якоюсь мірою маніпулюю надією, однак я відчував, що щось підштовхує мене діяти таким чином, немовби треба було пробитися крізь стіну її страху. Через кілька хвилин я знову запитав її:
– Ви далі нічого не відчуваєте?
– Відчуваю… щось, схоже на слабкий струм, у ногах і в нижній частині хребта.
Багатонадійний знак, але дуже слабкий…
“Спробуйте ворухнути правою ногою.”
“Не можу”, – каже, скрививши вуста.
Ця начебто невдала спроба не похитнула, однак, моєї внутрішньої впевнености.
“Молімося далі!”
Організатори, побачивши це, зробили мені зауваження, що якщо приділятимемо стільки часу кожному хворому, то чування не закінчаться до ранку.
“Прошу мені довіритися й встати, поможемо Вам”, – кажу жінці.
Шанталь якусь мить вагалася, а потім, опершись на підлокітники візка, спробувала встати. Ми підтримували її попід пахви. Ледве трималася на тоненьких ногах. Я відчув, що треба її підбадьорити, сказати, щоб довірилася Богові, допомогти подолати вагання. Обережно зробила перший крок, а потім – ми далі підтримували її – другий і третій. Осмілівши, я забрав руку, на яку вона опиралася. Стояла самостійно, про що ще кілька хвилин тому годі було й думати. Коли побачила, що не має на що опертися, злякалася й захиталася. Я знову почав підбадьорювати її – то була форма того, що, як думаю сьогодні, є харизмою віри. Опанувала себе й пішла сама, спочатку з трудом, а згодом зі щораз більшою впевненістю в тому, що її веде якась надприродна сила. Я задкував перед нею, розпростерши руки, щоби будь-якої миті могти впіймати її, якщо б падала. Однак це виявилося зайвим. Шанталь подолала кількадесят метрів, обійшовши навколо вівтаря під бурю оплесків. Господь прийшов до Свого народу!
Через атрофію м’язів Шанталь мусила кільканадцять днів присвятити тренуванням, щоб знову почати нормально ходити. А вже через кілька тижнів танцювала на весіллі своєї сестри. Коли ж минуло три місяці, без жодних проблем склала іспит на отримання прав водія.